Лише трохи після півночі, коли я допивав другу пляшку «Рюллі», з’явились остаточні результати: Мохаммед Бен Аббес, кандидат від Братства мусульман, посів друге місце з 22,3 % голосів. З кандидатом від соціалістів (21,9 %) було покінчено. Манюель Вальс виголосив дуже стриману коротку промову, в якій привітав двох переможців і відклав будь-яке рішення до зборів адміністративного комітету Соціалістичної партії.
Коли я повернувся на факультет до своїх лекцій, то вперше за весь час відчув – має щось статися; політична система, в якій я існував з дитинства і до якої звик, система, яка вже давно давала тріщини, може в одну мить завалитися. Вже й не пригадую, чому в мене виникло таке враження. Напевно, змінилося ставлення студентів: зазвичай мляві та байдужі до політики, того дня вони видалися мені напруженими, стривоженими і явно намагалися знайти якомога більше інформації в смартфонах і планшетах; хай там як, але того разу студенти були менш уважні, ніж будь-коли. А може, на мене справила враження хода дівчат у хіджабах – упевненіша, повільніша, ніж звичайно; вони йшли втрьох в один ряд посеред коридору, ніби вже почувалися тут господинями.
Мене прикро вразила мовчанка колег. Для них буцімто не існувало жодних проблем; те, що трапилося, їх ніби й не стосувалося – і це тільки підтвердило те, про що я здогадувався вже багато років: ті, кому вдається отримати статус університетського викладача, навіть не припускають, що політичні зміни можуть хоч якось вплинути на їхнє становище; вони почуваються недоторканними.
Наприкінці дня, прямуючи до метро і звернувши на розі вулиці Сантей, я помітив Марі-Франсуаз. Я прискорив ходу, майже побіг, наздоганяючи її, а наздогнавши, коротко привітався і відверто запитав:
– Як гадаєш, чи виправданий спокій колег? Вони справді захищені?
– О, ти диви! – скрикнула вона, бридко скривившись, наче гном, і запаливши «Жітан». – А я все чекала, коли ж хтось нарешті прийде до тями на цьому довбаному факультеті! Звісно ж, вони не захищені – повір мені, я обіймаю достатньо високу посаду, щоб знати, про що кажу…
Якусь мить вона помовчала, потім пояснила:
– Мій чоловік працює у Генеральній дирекції служби внутрішньої безпеки, ГДСВБ…
Я поглянув на неї з подивом – уперше за десять років нашого знайомства я усвідомив, що вона була жінкою, і що якийсь чоловік міг відчувати бажання до цієї кремезної істоти, подібної до амфібії. На щастя, вони не помітила виразу мого обличчя.
– Авжеж, я знаю, – із задоволенням погодилася Марі-Франсуаз, – це завжди справляє враження. Що тобі відомо про ГДСВБ?
– Ну, це секретна служба? Щось на кшталт Дирекції за наглядом за територією, ДНТ?
– ДНТ вже не існує. Її приєднали до Головного управління розвідки – так утворилася Генеральна дирекція внутрішньої безпеки, ГДВБ, на базі якої постала ГДСВБ.
– Отже, твій чоловік – шпигун?
– Не зовсім. Шпигуни – це справа радше ГДСЗБ, яка підпорядковується безпосередньо міністерству оборони. А ГДСВБ входить до складу МВС.
– Виходить, це політична поліція?
Марі-Франсуаз усміхнулася знову, але вже не так широко – і це було менш бридко.
– На офіційному рівні вони відкидають цей термін, але – так, це влучне визначення. Вони назирають за екстремістськими рухами, які можуть перетворитися на терористичні – це одне з головних їхніх завдань. Заходь до нас на келих вина – мій чоловік тобі все розповість. Ну, тобто розповість те, що має право розповідати, – точно не знаю, що саме, бо межі дозволеного весь час змінюються, усе залежить від поточного стану справ. У всякому разі, після виборів намічається буря, яка зачепить і факультет.
Вони мешкали у сквері Верменуз – у п’яти хвилинах пішки від університетського Центру Сансьє. Чоловік Марі-Франсуаз нічим не нагадував агента секретної служби (а яким, власне, я уявляв агента? певно, подібним до корсиканця – щось середнє між блатним і продавцем у відділі спиртних напоїв). Усміхнений, чепурний, з лискучим, ніби навоскованим черепом, він був у куртці, оздобленій шотландськими мотивами, – і я уявив, як на роботі він вдягає метелика і камізельку; словом, її чоловік відгонив старосвітською вишуканістю. Він вразив мене майже ненормальними розумовими здібностями: певно, це був єдиний колишній студент з Ульмської вулиці[12], який, пройшовши конкурс на посаду викладача, склав вступні іспити до Національної вищої школи поліції.
12
На Ульмській вулиці (rue d’Ulm) у 5-му окрузі Парижа розташовано Вищу нормальну школу – один із найпрестижніших навчальних закладів Франції.