Я вимкнув звук – рухи Марин Ле Пен ставали більш різкими, вона гатила кулаком по повітрю, а в якусь мить широко розвела руки. Вочевидь Міріам доведеться поїхати до Ізраїлю з батьками – інакше вона не могла вчинити.
– Сподіваюся швидко повернутися, – сказала вона так, ніби прочитала мої думки. – Це тільки на кілька місяців, поки у Франції все не владнається.
Я подумав, що вона дивиться на речі надто оптимістично, проте промовчав.
Міріам натягнула спідницю.
– Звісно річ, вони дуже тішитимуться всім цим подіям – увесь обід вислуховуватиму їхні «А ми ж, доню, казали…». Що ж, вони такі милі, вважають, що мені це лише на благо.
– Так, вони милі. І навіть дуже…
– А ти що робитимеш? Як усе це позначиться на факультеті?
Я провів її до порогу; зрештою, я усвідомлював, що не можу дати відповіді на її запитання; а ще мені було наплювати. Я ніжно поцілував її в губи й сказав:
– На мене в Ізраїлі не чекають.
Не дуже вигадливо, але, принаймні, чесно. Міріам зникла у ліфті.
Далі була пауза в кілька годин. Коли я знову усвідомив себе та обставини – словом, усе, – сонце вже сідало між хмарочосами. Мій розум блукав у темних туманних зонах, і охоплював мене смертельний сум. На гадку постійно спадали нав’язливі фрази Гюїсманса з роману «У шлюбі», і я з болем збагнув, що навіть не спробував запропонувати Міріам переїхати до мене, – проте майже відразу зрозумів, що проблема не в цьому, адже її батьки все ж не проти зняти для неї кімнату, а у мене було лише дві кімнати; звісно, то були дві великі кімнати, але ж тільки дві, тож спільне життя могло призвести до зникнення сексуального потягу, до того ж ми були ще молоді, і наша пара не протрималася б довго.
Раніше люди створювали родини – себто, розмножившись, тримались одне за одного ще кілька років, поки діти не подорослішають; а потім приходив час повертатися до Творця. Проте нині спільне життя варто було починати у п’ятдесят-шістдесят років, коли постарілі, напрацьовані тіла прагнуть лише звичних доторків – заспокійливих і цнотливих; коли місцева кухня – змальована, скажімо, в «Пустощах Петирено»[24] – остаточно заступає решту втіх. Певний час я виношував задум статті для «Нотаток…», в якій довів би, що, після тривалого і пишного періоду модернізму, тверезі висновки Гюїсманса знову набували актуальності, причому як ніколи – варто було лише подивитися на численні успішні кулінарні шоу (зокрема, присвячені місцевим кухням) на всіх каналах; та зрештою я зрозумів, що не маю достатньо сил та бажання писати статтю, хай навіть для обмеженого кола читачів «Нотаток…». Я з подивом відзначив, що телевізор досі увімкнений на каналі iTèlè. Я збільшив звук: Марин Ле Пен давно вже завершила свою промову, проте її слова жваво обговорювали. Я дізнався, що вона закликала всіх у середу зійтися на велику демонстрацію, яка посуне до Єлисейських полів. Вона не збиралася просити дозволу в Префектурі поліції, а в разі заборони наперед попереджала владу, що демонстрація відбудеться «хай там що». Вона завершила виступ однією зі статей з Декларації про права людини і громадянина 1793 року: «Коли уряд порушує права народу, повстання – як для народу в цілому, так і для його частини – є священним і найнеобхіднішим з-поміж обов’язків». Звісно, слово «повстання» викликало зливу коментарів, а найбільшою несподіванкою була поява Франсуа Олланда після тривалої мовчанки. Наприкінці двох жалюгідних термінів, завдячуючи своїм переобранням ганебній стратегії, яка призвела до зростання рейтингу Національного фронту, президент майже відмовився від виступів, а більшість ЗМІ, здавалося б, забули про його існування. Коли він з’явився на ґанку Єлисейського палацу перед купкою журналістів і назвав себе «останньою цитаделлю республіканського ладу», почулося кілька коротких, але відвертих смішків. А за десять хвилин зробив заяву і прем’єр-міністр. З почервонілим обличчям та роздутими венами на чолі – здавалось, його от-от поб’є родимець, – він попередив усіх, хто виходить за рамки демократії, що до них ставитимуться як до злочинців. Зрештою, єдиним, кому вдалося зберегти спокій, був Мохаммед Бен Аббес, який виступив на захист права на збори і запропонував Марин Ле Пен дебати щодо питання світськості освіти; на думку більшості коментаторів, це було дуже розумно, адже було мало шансів, що лідерка націоналістів погодиться, тож голова Братства лише підтверджував образ поміркованого політика, готового до діалогу.
24
«Пустощі Петирено» («Les escapades de Petitrenaud») – щотижневе кулінарне шоу на каналі France5, яке веде кулінарний критик Жан-Люк Петирено.