До Мартелю я дістався за чверть години без пригод – головна дорога департаменту пролягла крізь радісні лісові місця. Як і раніше, мені не трапилося жодного авта, і я вже починав хвилюватися, але потім подумав: певно, люди зачинилися по маєтках з тих самих причин, які штовхнули мене на втечу з Парижа; я назвав це передчуттям невідворотної катастрофи.
«Станція О-Керсі» являла собою велику триповерхову будівлю з білого вапняку, розташовану на краю містечка. Ґрати відчинилися з легким рипінням, я перетнув вкритий гравієм майданчик, піднявся східцями до стійки рецепції. Там не було жодної живої душі. Ключі від номерів висіли на дошці позаду стійки – не бракувало жодного. Я дзвонив кілька разів, гучніше й гучніше, проте відповіді не було. Тоді я вийшов: позаду будинку побачив терасу, обсаджену трояндовими кущами, з круглими столиками та крученими металевими стільцями – певно, її використовували для сніданків. Я подався каштановою алеєю довжиною у півсотні метрів і натрапив на порослу травою еспланаду над мальовничим місцевим краєвидом – шезлонги і парасольки чекали на гіпотетичних клієнтів. Кілька хвилин я милувався спокійним горбистим пейзажем, а потім повернувся до готелю. Коли піднімався на терасу, з будинку вийшла білявка років під сорок, вдягнута в довгу сіру лляну сукню; волосся її було перев’язане стрічкою; вона аж підскочила, помітивши мене.
– Ресторан не працює, – ніби захищаючись, заявила білявка.
Я відповів, що мені потрібний тільки номер.
– І сніданків ми не подаємо, – уточнила вона, перш ніж зізнатися (явно неохоче), що таки має вільну кімнату.
Білявка відвела мене на другий поверх, відчинила одні з дверей і простягнула якийсь папірець.
– Ворота зачиняються о десятій вечора. Якщо повертатиметесь пізніше, вам знадобиться код, – сказала вона й пішла геть, нічого не додавши.
Відчинивши віконниці, я вирішив, що кімната досить приємна – якби не блякло-пурпурові шпалери зі сценами перегонів. Марно я вмикав телевізор: на жодному з каналів не було сигналу, хіба туманне купчення пікселів. Не працював і Інтернет: було чимало мереж, назви яких починалися на Bbox або SFR (певно, вони належали жителям містечка), проте жодна не була пов’язана зі «Станцією…». У шухляді я знайшов пам’ятку для клієнтів, де розповідалося про тутешні туристичні цікавинки та особливості гастрономії в регіоні Керсі; проте про Інтернет не було жодної згадки. Підключення до мережі явно мало цікавило клієнтів цього закладу.
Розклавши речі, повісивши одяг на вішаки, увімкнувши чайник та електричну зубну щітку, зазирнувши до мобільника, щоби переконатися, що непрочитаних повідомлень не було, я запитав себе – що я тут роблю? Це загальне запитання, яке будь-хто може поставити собі будь-де в будь-яку мить життя; проте – варто визнати – найбільше воно пасує самотньому мандрівникові. Якби поруч була Міріам, причин стирчати в Мартелі, чесно кажучи, я не мав би; проте я поставив собі це запитання не випадково. Пара – це цілий світ, окремий закритий світ, який рухається всередині більшого світу, ніколи його насправді не досягаючи його меж; опинившись на самоті, я відчував біль, тож мені знадобилися сили, щоб, сунувши пам’ятку до кишені, вийти прогулятися містом.
У центрі площі Консулів височіла явно старовинна хлібниця; я не дуже знався на архітектурі, проте навколишні будинки, складені з білосніжного каменю, вочевидь стояли тут уже багато століть – подібне я бачив по телевізору, переважно в програмах Стефана Берна[27], і тут було майже як на екрані, навіть краще; один із будинків був просто величезним – майже палац, зі стрілкуватими аркадами та вежами; підійшовши ближче, я прочитав, що палац Ремонді споруджували між 1280—1350-ми роками і належав він колись віконтам де Тюрен.
Решта містечка була подібна до головної площі, тож я блукав безлюдними мальовничими вуличками, поки не дістався церкви Святого Мавра – масивної, майже позбавленої вікон; церкву явно будували як фортецю, в якій можна було відбити напад невірних – а таких довкола було чимало (про що повідомлялось у спеціальній брошурі).
Шосе D840 перетинало містечко навпіл і прямувало в бік Рокамадуру[28]. Про це місце я чув – це був відомий туристичний напрямок з низкою зірок у путівнику «Мішелен»; я замислився: чи не бачив я вже Рокамадур у передачі Стефана Берна, проте до пам’ятки було аж двадцять кілометрів, тож я обрав вужчий і в’юнкіший шлях, який вів до Сен-Дені-ле-Мартель. Через якусь сотню метрів мені трапилася будка з фарбованої фанери, де пропонували квитки на туристичний паротяг, який возив долиною річки Дордонь. Це здалося мені цікавим; авжеж, краще було б удвох – повторював я, похмуро смакуючи ці слова; утім, будка виявилась порожньою. Міріам вже кілька днів була в Тель-Авіві, певно, вже переводилася до тамтешнього вузу, складала своє досьє – а може, просто ходила на пляж, адже вона завжди любила пляжі; ми ніколи разом нікуди не їздили разом, міркував я, бо мені не вдавалося вибрати маршрут та забронювати готель; тож я твердив, буцімто обожнюю Париж у серпні, хоча насправді був просто не в силах вирватися з міста.
27
Стефан Берн (St`ephane Bern, нар. 1963) – французький теле- і радіоведучий, франко-люксембурзький письменник. Серед іншого, вів передачу «Загадки історії» на каналі France2.
28
Рокамадур (Rocamadour) – мальовниче середньовічне селище на 150-метровій скелі в області Південь-Піренеї. Тут розташована каплиця славетної Чорної Діви та могила Святого Амадура.