Ґрунтовий шлях біг ліворуч залізничної колії. Після приблизно кілометра легкого підйому посеред густого лісу я виїхав до тераси з табличкою; піктограма – старовинний фотоапарат з гофрою – підтверджувала туристичне призначення стоянки.
Унизу, затиснута вапняковими брилами висотою під п’ятдесят метрів, несла свої води Дордонь, непомітно звершуючи свою географічну долю. Люди жили тут із найдавніших часів – прочитав я на пізнавальній табличці для дітлахів; кроманьйонці нагнали звідси неандертальців, які тікали аж до Іспанії, де зовсім зникли.
Я примостився на краєчку брили, спробував зосередитися на краєвиді. За півгодини я вийняв телефон і набрав Міріам. Вона, здавалося, була здивована, але зраділа, почувши мене. Велося їй добре, помешкання було дуже затишним, світлим, просто у центрі міста; ні, документів до вишу вона ще не носила; а як велося мені? Повний порядок, – збрехав я; але її мені дуже бракувало. Я примусив її пообіцяти надіслати мені якнайшвидше довжелезного електронного листа, де вона про все розповість докладно, – а потім згадав, що Інтернету в готелі не було.
Я терпіти не міг удавати поцілунки по телефону – ще в юнацькі роки мене острах від цього брав, та й через сорок років це, чесно кажучи, здавалось мені кумедним; утім, я примусив себе виконати її прохання – і, поклавши слухавку, відчув себе неймовірно самотнім і зрозумів, що вже ніколи не наберуся сміливості подзвонити Міріам; ілюзія близькості під час телефонної розмови була нестерпною, а порожнеча, яка наринала одразу після неї – надто болісною.
Вочевидь, спроба зацікавитися природними дивами краю була приречена на провал; а втім, я ще трохи пручався, тож коли вернув до Мартелю, вже спадало на вечір. Кроманьйонці, щоб прохарчуватися, полювали на мамонтів і оленів; мої сучасники мали вибір – супермаркети «Ашан» і «Леклерк», розташовані у містечку Суйяк. Єдиними закладами тут були пекарня (зачинена) та ресторанчик на площі Консулів – він також видався мені зачиненим, принаймні столики назовні не виносили. Однак ізсередини лилося слабеньке світло, тож я штовхнув двері і увійшов.
Десь із сорок осіб у повній тиші дивилися репортаж ВВCNews по телевізору, підвішеному на стіну в глибині зали. На мою появу ніхто не звернув увагу. Усі були місцеві, майже всі – пенсіонери, решта ж скидалася на ремісників. Англійською я давно не користувався, а коментатор говорив дуже швидко, і я мало що розумів; чесно кажучи, решта глядачів явно розуміли не більше за мене. Кадри, зняті у дуже різних місцях – Мюлузі, Трапі, Стені, Орійяку, – були не дуже цікаві: безлюдні спортивні зали, дитячі садки, гімназії. Щоб зрозуміти, що відбувається, довелося чекати на появу Манюеля Вальса – він стояв на ґанку Матиньйонського палацу[29] і через надто яскраве освітлення здавався блідим; після полудня близько двадцяти виборчих дільниць по всій Франції зазнали нападів. На щастя, не було жодної жертви, проте викрали урни для голосування; відповідальність за ці дії поки що ніхто на себе не брав. У цих умовах уряд не мав іншого вибору, як перервати процес голосування. Пізніше ввечері мали відбутися кризові збори, після чого голова уряду оголосить про ухвалені засоби; закони Республіки, – досить мляво завершив він виступ, – ще мають силу.
Я прокинувся близько шостої ранку і побачив, що телевізор знову працює: сигнал iT`el`e був слабенький, а BFM мовило дуже якісно; геть усі програми було присвячено вчорашнім подіям. Коментатори підкреслювали хисткість демократії; виборчий кодекс був надто формальним – достатньо було, щоб зник доступ до результатів виборів на одній-єдиній дільниці, аби вибори в цілому визнали недійсними. Наголошували також на тому, що вперше якесь угрупування вирішило скористатися з цього слабкого місця в законодавстві. Пізно вночі прем’єр-міністр оголосив, що нові вибори призначено на наступну неділю; проте цього разу всі дільниці Франції охоронятимуть військові.
Щодо політичних наслідків подій коментатори розходились у думках, тож добру частину ранку я намагався розібратись у їхніх аргументах, а потім із книжкою спустився до парку. За часів Гюїсманса також не бракувало політичних чвар: тоді відбулися перші замахи анархістів; уряд «батечка Комба»[30] вів антиклерикальну політику, дійшовши до розкрадання церковного майна та скасування конгрегацій. Останнє дуже зачепило Гюїсманса – він був змушений залишити абатство Ліґюже, де знайшов притулок; однак цим подіям знайшлося мало місця в його творах – до політики письменникові, вочевидь, було байдуже.
29
Матиньйонський палац (Hotel de Matignon) – офіційна резиденція прем’єр-міністра Франції. Зведений у середині XVIII століття, цей палац належав численним шляхетним родинам Франції.
30
Еміль Комб (Emile Combes, 1835–1921) – французький політичний діяч, голова уряду в 1902–1905 рр. За освітою – богослов, доктор філологічних наук.