Я простягнув йому руку, прощаючись. Він погано грав роль ветерана таємних служб та мудреця на пенсії – однак його щойно звільнили, тож, зрозуміло, він потребував часу на пристосування до нової машкари. Хай там як, а запрошенню до Таннерів я зрадів – портвейн, певно, буде найвищої якості, та й вечеря також смакуватиме, адже вони не належали до тих, хто легковажно ставиться до кулінарії.
– Завтра обов’язково подивіться новини, – порадив він, перш ніж піти. – Можу закластися, що станеться щось незвичайне.
І справді – після другої дня інформаційне поле струсонуло новиною: Спілка за народний рух, Спілка демократів і незалежних та Соціалістична партія домовилися щодо створення уряду – «розширеного республіканського фронту» – та стали на бік кандидата від Братства. Другу половину дня журналісти невтомно гарували, намагаючись дізнатися хоч трохи про деталі домовленостей та розподіл портфелів, щоразу наражаючись на ті самі відповіді: щодо марноти прагнень політиків, потреби в єдності нації та лікуванні ран поділеної країни. У цьому не було нічого дивного, на це, зрештою, всі чекали, а от чого чекали найменше – то це повернення Франсуа Бейру до великої політики. Він отримав «квиток у майбутнє» від Бен Аббеса: в разі перемоги на виборах лідер Братства пообіцяв поставити Бейру на чолі уряду.
Старий політик з області Беарн, переможений майже в усіх виборах, де йому доводилося брати участь упродовж тридцяти років, забезпечивши собі підтримку кількох впливових тижневиків, доклав чималих зусиль для створення образу мудреця: регулярно з’являлися його фотопортрети з кийком чередника, в накидці, як у селюка на упаковці сосисок «Жюстен Бреду», на тлі краєвиду з луками та обробленими полями (найчастіше в баскській провінції Лабур). У численних інтерв’ю він намагався зліпити образ стійкого галла – «чоловіка, який зумів сказати ні»[32].
– Бейру – це ж геніально! – скрикнув Ален Таннер, щойно побачив мене. Він буквально змок від напруги. – Зізнаюся: мені таке на думку не спадало. О, та він справжній хитрун, цей Бен Аббес…
Марі-Франсуаз зустріла мене широкою усмішкою. Ні, вона не просто зраділа зустрічі – взагалі мала квітучий вигляд. Заклопотана, перед кухонним столом, вдягнена у кумедну запаску з написом «Не гримайте на кухарку – це справа хазяїна!» – вона нічим не нагадувала ділову пані, яка ще кілька днів тому читала аспірантам лекцію про незвичайні обставини, за яких Бальзакові довелося вносити правки в роман «Беатріс». Марі-Франсуаз приготувала канапки з качиною шийкою та цибулею-шарлот – смакота! Її збуджений новинами чоловік одна за одною відкорковував пляшки кагору та сотерна, а потім вирішив, що я обов’язково маю скуштувати його портвейн. Хоча поки що я не розумів, чому ідея повернення Бейру до політики видалась йому «геніальною», проте – я був упевнений – Таннер мав пояснити хід своїх думок. Марі-Франсуаз лагідно спостерігала за чоловіком, вочевидь потішена тим, що він так добре сприйняв своє звільнення та легко вживався у нову для себе роль «хатнього стратега»; вона розуміла, що він гідно триматиметься перед мером, лікарем, нотарем – зрештою, всіма місцевими почесними особами, які досі мають значний вплив на життя провінційних містечок, – вкритий загадковою аурою кар’єри в таємних службах. Пенсія, без сумніву, була для них не таким вже й поганим життєвим підсумком.
– Що мені подобається в Бейру, що робить його в моїх очах незамінним, – із запалом вів далі Таннер, – то це те, що він повний дурень, а його політичний проект – це нестримне прагнення будь-якими засобами досягнути так званих «найвищих посад». Бейру ніколи не мав власної думки щодо жодного питання – більше того, уникав власних думок; а це дуже рідкісне явище у політиці. Це робить його бездоганним втіленням ідей гуманізму – він вважає себе мало не Генріхом IV та поводиться, мов впливовий арбітр у міжконфесійному діалозі; до речі, серед виборців-католиків (яких утішає безглуздість Бейру), він користується неабиякою популярністю. Саме це потрібно Бен Аббесові – він понад усе прагне триматися курсу «новітнього гуманізму», представляти іслам як довершену форму нового, об’єднувального гуманізму; до слова, Бен Аббес аж ніяк не хитрує, коли твердить про свою повагу до всіх трьох «релігій книги».
Марі-Франсуаз запросила нас до столу; вона приготувала салат із бобів, кульбаб та пармезанової стружки. Було так смачно, що на мить я забув про теревені її чоловіка. А він вів далі: католиків у Франції вже майже немає, проте вони завжди вважалися носіями панівних моральних чеснот; хай там як, а Бен Аббес від початку робив усе, щоб завоювати їхню довіру: минулого року він не менше, ніж тричі, побував у Ватикані. Маючи єдиний козир – своє походження з країни третього світу – він, тим не менше, зумів причарувати консервативних виборців. На відміну від свого давнього супротивника Тарика Рамадана, якого зв’язки з троцькістами тягнули на дно, Бен Аббесові завжди щастило уникати спілкування з антикапіталістичними ліваками; правим лібералам вдалося виграти «битву ідей», і він збагнув це відразу; молодь стала надто підприємливою, а агресивну модель ринкової економіки нині визнавали всі. Проте по-справжньому геній лідера Братства виявився у розумінні ціннісного, а не економічного підґрунтя виборів; і того, що на виборчому полі праві напевно – навіть не напружуючись – виграють «битву ідей». На противагу Рамаданові, який вихваляв шаріат як інноваційний, мало не революційний шлях змін, Бен Аббес пропонував заспокійливі традиційні цінності – авжеж, з екзотичним присмаком, який лише додав їм привабливості. Відновлення сімейних цінностей, традиційної моралі та (неявно) патріархату – тут перед Бен Аббесом відкривався широкий шлях, яким не могли піти ані праві, ані Національний фронт; так вони ризикували здобути славу реакціонерів, ба навіть фашистів, серед останніх представників покоління 1968 року; з точки зору соціології цих живих мумій прихильників прогресу залишалася жалюгідна купка, проте вони обкопались у медійних фортецях, звідки слали прокльони на злощасні часи та нудотний дух, що ширився країною; лише Бен Аббес міг дозволити собі ігнорувати їх. Збентежені його впевненими антирасистськими поглядами, ліві з самого початку були позбавлені можливості перемогти на цьому полі – вони не мали навіть змоги згадувати про цей аспект.