Лише через два тижні після повернення я отримав листа з університету «Париж-ІІІ». Новий статут ісламського університету «Париж-Сорбонна» не дозволяв мені – не мусульманинові – викладати в ньому; новий президент університету Робер Редіже особисто підписав листа. Він висловлював глибокий жаль і запевняв, що справа аж ніяк не у моєму професійному рівні. Звісна річ, я міг продовжити викладацьку кар’єру в будь-якому іншому світському закладі; однак, якщо я відмовлюся від викладання, ісламський університет «Париж-Сорбонна» зобов’язується виплачувати мені пенсію в індексованому (згідно з інфляцією) розмірі – себто три тисячі чотириста сімдесят два євро на цей момент. Аби належним чином пройти всі необхідні процедури, слід було домовитися щодо зустрічі в адміністрації.
Я тричі перечитав лист, перш ніж повірив у його справжність. Таку ж суму – точнісінько до останнього євро – я отримав би, вийшовши на пенсію у шістдесят п’ять років. Отже, щоб уникнути хвилі невдоволення, вони були готові на серйозні фінансові витрати. Звісно, вони значно перебільшили можливу шкоду від університетських викладачів, їхню здатність на протест. Самого статусу викладача давно вже було недостатньо для доступу до шпальт впливових видань – вони перетворилися на закриті ендогамні середовища. Навіть одностайний протест викладачів майже ніхто не помітив би; проте в Саудівській Аравії, напевно, цього не усвідомлювали. Там досі вірили в силу інтелектуальної еліти – і це мене майже зворушило.
За великим рахунком нічого нового на факультеті я не помітив, хіба позолочені півмісяць та зірку, почеплені поруч із величезним написом над входом «Університет Нова Сорбонна – Париж-ІІІ»; однак усередині адміністративних будівель зміни були більш очевидними. У приймальні я побачив велике фото, на якому прочани обходили Каабу, а кабінети прикрашали плакати з каліграфічно виведеними рядками з Корану; змінилися й секретарки – я не впізнав жодної, – і всі мали покривала. Одна з нових секретарок простягнула мені форму заявки щодо пенсії – напрочуд коротку; я заповнив її на краєчку столу, підписав і відразу віддав. Вийшовши на подвір’я, раптом збагнув, що моя викладацька кар’єра щойно добігла кінця.
Біля сходів до метро «Сансьє» я зупинився, вагаючись; не міг отак запросто поїхати додому, ніби нічого не сталося. Щойно відчинився ринок на вулиці Муффтар. Я замріяно вештався серед запашних овернських ковбас – варених зі спеціями, копчених із фісташками або горіхами, аж раптом помітив на вулиці Стіва. Він також побачив мене – і я зрозумів, що Стів спробував звернути, щоб уникнути зустрічі; проте було надто пізно – я йшов до нього.
Як я й передчував, він погодився на посаду викладача в новому університеті – йому дали читати курс про Артюра Рембо. Стів явно соромився розповідати про це і додав – хоч я й не питав, – що нове керівництво не втручалось у зміст курсу. Звісна річ, кінцеве навернення Рембо до ісламу[36] подавалося як факт, хоча насправді відомості про це були як мінімум суперечливими; проте до дослідження самих текстів нікому не було діла. Оскільки я слухав, не виявляючи зневаги, Стів розслабився і зрештою запропонував випити кави.
36
Другу половину життя (1880–1891) французький поет Артюр Рембо (Arthur Rimbaud, 1854–1891) провів у Африці у численних торговельних місіях. Про цей період його життя досі мало відомо, тож з’явилося чимало легенд, одна з яких – навернення Рембо до ісламу. Однак підтвердження цій легенді немає.