Усі ці трансформації штовхали Францію до нової суспільної моделі, проте все відбувалося тишком-нишком, поки не з’явилося вибухоподібне есе молодого суспільствознавця Даніеля Да Сильви під іронічною назвою «Одного дня, сину мій, усе належатиме тобі» та лаконічним підзаголовком «На шляху до поміркованої родини». У вступі Да Сильва з повагою посилався на іншу працю, що побачила світ років із десять тому – есе філософа Паскаля Брюкнера, де, констатуючи занепад шлюбу за коханням, автор виступав за повернення до шлюбу за розрахунком. Да Сильва так само твердив, що родинні зв’язки – зокрема зв’язок «батько-син» – ґрунтуються аж ніяк не на коханні, а на передачі досвіду й спадку. Перехід до зарплатні як головного джерела доходу, на думку Да Сильви, конче призводив до занепаду родини та остаточної атомізації суспільства, яке могло змінитися тільки тоді, коли основою моделі нормального виробництва знову стане індивідуальне підприємство. Дуже часто неромантичні тези ставали приводом до скандалу, адже раніше подібні публікації випадали з медійного поля, бо в ЗМІ панували сталі уявлення про індивідуальну свободу, таємницю кохання та інші не менш важливі речі. Метикуватому, гострому на язик, доволі байдужому до політичних та релігійних ідей, за будь-яких умов зосередженому на своїй царині знань – аналізі еволюції родинних утворень та її впливу на демографічні прогнози для західних суспільств – молодому соціологові судилось уперше розірвати це зачакловане коло «правого забарвлення», яке загрожувало оточити його, та перетворитися на визнаного експерта у дебатах щодо новоутворених суспільств (авжеж, утворювалися вони надто повільно, помалу, без виявів злоби, в загальній атмосфері мовчазної і млявої згоди – проте все ж утворювались), які всі без винятку стосувалися нових проектів Бен Аббеса.
Історія моїх стосунків з родиною була чудовою ілюстрацією ідей Да Сильви; щодо кохання, то я віддалився від нього більше, ніж будь-коли. Диво першого візиту до Рашиди та Луїзи не повторювалося, тож мій прутень знову перетворився на потужний, але нечутливий орган; я залишав квартиру дівчат майже у відчаї, усвідомлюючи, що ніколи вже їх не побачу і що чудові можливості втікають крізь пальці, залишаючи мене, як писав Гюїсманс, «глухим і сухим».
Невдовзі холодний фронт довжиною у кілька тисяч кілометрів різко спустився на Західну Європу; зупинившись на кілька днів над Британськими островами та Північною Німеччиною, якось уночі маси полярного повітря зійшли на Францію, спричинивши надзвичайно низьку для цього сезону температуру.
Моє тіло, що вже не могло втримувати насолоду, перетворилося на вмістилище страждань, і кількома днями пізніше я (певно, вже вдесяте за останні три роки) став жертвою дисгідрозу – порушення потовиділення, – який призвів до пухирчастої екземи. Гнійнички, що поспухали на підошвах та між пальцями ніг, розростались і прагнули поєднатись у єдиний великий гнійник. Дерматолог пояснив, що хвороба ускладнилася мікозом – опортуністичними грибками, що розповзлися по враженій зоні. Авжеж, лікування було відоме, проте перших ознак покращення треба було чекати тільки за кілька тижнів. Тож упродовж усіх наступних ночей я прокидався від болю; годинами чухався до крові, аби заспокоїти біль хоч на деякий час. Дивно було усвідомлювати, що пучки – пухкі і незграбні кавалки плоті – можуть спричиняти такі муки.
Однієї ночі, прокинувшись, аби почухатися, я опустив скривавлені ноги на підлогу і потеліпався до вікна. Була третя ночі, але – як це завжди спостерігається у Парижі – темрява була досить умовною. З вікна я бачив із десяток хмарочосів та сотні менших будинків. Загалом кілька тисяч помешкань, а також родин, які в Парижі складалися переважно з однієї-двох осіб; з часом одинаків більшало. Тьмяніла переважна більшість вікон. Як і багато в кого з цих людей, у мене не було серйозних причин для самогубства. Їх у мене було навіть менше, ніж у будь-кого: моє життя було позначене справжніми інтелектуальними досягненнями, я був частиною певного поважного (хоч і дуже вузького) кола осіб. Скаржитися на матеріальний стан також було безглуздо: до самої смерті мені було забезпечено досить високі прибутки – удвічі вищі за середню зарплатню, – причому працювати від мене ніхто не вимагав. І все ж я відчував, що близький до суїциду – хай навіть мене не крає відчай чи глибока зажура; я страждав від повільного виродження «загалу функцій, які чинять опір смерті», як зазначає Ксав’є Біша[42]. Вочевидь, простого бажання жити вже було явно мало, щоб опиратись гризотам і клопотам, які позначають життя середньостатистичного жителя Західної Європи – я не мав сили жити заради себе, а когось іншого біля мене не знаходилося. Людство мене мало цікавило – я навіть відчував до нього відразу; людей я не приймав за братів і ще менше прагнув бути частиною певної групи – співвітчизників чи колишніх колег. Однак, із певною відразою, мусив визнати, що ці особи були подібні до мене – і саме від цієї подібності кортіло втекти; звісна річ, мені бракувало жінки – класичне, давно випробуване рішення; авжеж, жінка також є людиною, проте дещо інашою – вона додає життю присмак екзотики. Цю проблему майже в тих самих словах міг описати й Гюїсманс – відтоді ситуація аж ніяк не змінилася, хіба лише в негативний бік: різниця між нами потроху розкришувалася, однак навіть такий погляд на стосунки між нами видавався мені перебільшенням. Зрештою Гюїсманс обрав інший шлях – ще радикальнішу екзотику божественного; проте цей вибір я так і не спромігся збагнути.
42
Ксав’є Біша (Xavier Bichat, 1771–1802) – французький лікар, патологоанатом, автор «Фізіологічного спостереження за життям і смертю» (1800).