Минуло ще кілька місяців; дисгідроз, врешті-решт, здався під тиском ліків, однак майже відразу його заступили жорстокі напади геморою. На дворі холоднішало, я намагався виходити якомога рідше: щотижня – до супермаркету, щоб оновити запас харчів і засобів для господарства, щодня – до поштової скриньки, аби забрати книжки, замовлені на Амазоні.
І все ж період свят минув не так сумно. Минулого року я отримав кілька привітань із Новим роком – зокрема від Аліси, а ще від кількох колег по факультету. Цього року вперше я не отримав нічого.
Уночі 19 січня я пережив неочікуваний і нестримний напад плачу. На ранок, коли над комуною Кремлен-Бісетр сходив світанок, я вирішив повернутися до абатства Ліґюже, де Гюїсманс отримав чин облата.
Швидкісний поїзд у бік Пуатьє запізнювався на невизначений час, тож охоронці походжали вздовж платформ, аби хтось часом не спробував закурити; словом, із подорожжю мені не щастило з самого початку, а в потязі на мене чекали й інші негаразди. З часу моєї останньої поїздки місце для багажу звузилося ще більше, стало майже непомітним – валізи і дорожні торби скупчувались у проходах і перетворювали пересування між вагонами (єдину розвагу під час подорожей залізницею) на конфліктну і вельми повільну справу. У барі (до якого я діставався цілих двадцять п’ять хвилин) чекало нове розчарування: більшість страв з і так небагатого меню були відсутні. Залізнична компанія та бар вибачалися за тимчасові незручності; я був змушений задовольнитися салатом із кіноа з базилією та пляшкою італійської мінеральної води. У газетному кіоску Relay на вокзалі я придбав свіже число Lib`eration. Зрештою, коли ми проїздили містечко Сен-П’єр-де-Кор, одна зі статей привернула мою увагу: з’ясувалося, що дистрибутизм новообраного президента був не таким небезпечним, як видалося на перший погляд. Одним із головних елементів політичної філософії Честертона і Беллока був принцип субсидіарності, згідно з яким жодне утворення (суспільне, економічне чи політичне) не мало права перебирати на себе функцію, яку можна було довірити утворенню меншому. Папа Пій ХІ у славетній буллі «Quadragesimo Аnno»[43] так писав про цей принцип: «Так само, як недобре позбавляти особу та довіряти спільноті те, з чим упоралися б приватні компанії та промисловість, слід вважати великою несправедливістю, злом і порушенням загальноприйнятого устрою, коли впливовіша й більша організація привласнює функції, що їх цілком могли б виконувати менші утворення». І Бен Аббес здогадався, що функцією, привласнення якої на надто високому рівні «порушувало загальноприйнятий устрій», була злагода у суспільстві. Що може бути прекраснішим, – схвильовано повідомив він в останній промові, – за суспільну злагоду, якщо вона реалізується в теплому родинному колі!.. У широкому сенсі «тепле родинне коло» на цій стадії було лише програмою, проте – якщо придивитися до справи уважніше – новий урядовий проект бюджету передбачав упродовж наступних трьох років скоротити соціальні витрати на 81 %.
Найдивнішим було те, що гіпнотичні чари Бен Аббеса, якими він користувався з самого початку, діяли й досі, а його проекти не зустрічали серйозного спротиву. Ліві легко приймали реформи, запропоновані правими, хоча раніше з відразою відмовилися б; проте випадок із мусульманською партією був ще складнішим. З міжнародних оглядів у газетах я дізнався про швидкий перебіг перемовин з Алжиром і Тунісом щодо вступу до Євросоюзу та про те, що вже наприкінці наступного року, як і Марокко, ці дві країни мали приєднатися до ЄС; вже відбулися перші контакти з Ліваном і Єгиптом.
43
«Quadragesimo Аnno» («На сороковий рік») – енцикліка папи Пія ХІ від 15 травня 1931 року, яка була свого роду відповіддю на Велику депресію.