На дерев’яному столі, подібному до банківської конторки, лежали Біблія, невеличка праця високошановного Жана-П’єра Лонжа про користь усамітнення в монастирі (на обкладинці зазначалося: «Забирати з собою не можна») та інформаційна довідка переважно про розклад служб і прийомів їжі. Зазирнувши до неї, я довідався, що вже майже час служби о дев’ятій годині, проте вирішив утриматися від цього у свій перший день; нічого особливого в цій службі не було – головною метою служб о третій, шостій і дев’ятій годинах було «повертатися до Бога впродовж усього дня». Протягом дня відбували сім служб, не враховуючи щоденної меси; нічого не змінилося, якщо порівнювати з часами Гюїсманса; єдиним полегшенням було те, що всеношну, яку раніше проводили о другій ночі, було перенесено на десяту вечора. Під час свого першого перебування у монастирі я полюбив цю службу, що складалася з довгих медитативних псалмів, співаних просто посеред ночі і мало подібних як до комплеторію (та традиційних прощань із днем), так і до лауди після утрені, що оспівує світанок нового дня[44]; це служба невинного очікування та останнього сподівання без видимої причини. Звісна річ, узимку, коли церкву навіть не опалюють, це мала бути не найпростіша зі служб.
Найбільше ж мене вражало те, що брат Жоель упізнав мене через двадцять років. Певно, за цей час небагато сталося в його житті подій. Він працював у майстернях монастиря, відвідував щоденні меси. Його життя було мирним, можливо, навіть щасливим і повністю відрізнялося від мого.
Чекаючи на вечірню я довго гуляв у парку, викурив кілька цигарок; після вечірньої мали подати вечерю. Сонце ставало все більш сліпучим, паморозь виблискувала, на камінні будівель спалахували світлі плями, а на мертвому листі – багряні. Раптом я перестав розуміти сенс своєї присутності тут; часом він ніби слабенько блимав, я бачив його – але наступної миті він зникав; однак було цілком очевидно, що з Гюїсмансом мій візит до абатства пов’язаний не був.
Два наступні дні я призвичаювався до нескінченної низки служб, проте полюбити цей триб так і не зміг. Меса була єдиним прикметним знаком, єдиною можливістю контакту з побожністю в тому сенсі, як її розуміють у світі назовні. Щодо решти, то йшлося про читання та спів псалмів у визначений час; іноді один із ченців читав уривки зі Святого Письма – так само й під час їжі, коли всі мовчали. Нова церква, споруджена посеред монастиря, вражала стриманістю й потворністю – за архітектурою вона нагадувала торговельний центр «Супер-Пассі» на вулиці Благовіщення, а вітражі, схожі на абстрактні барвисті плями, взагалі не варті були уваги; проте для мене все це не мало аж такого значення – я не був естетом, принаймні не таким, як Гюїсманс, тож відразливе одноманіття сучасного релігійного мистецтва залишало мене байдужим. У морозному повітрі лунали чисті, прості та ніжні голоси ченців; їх виповнювали надія, чекання та ласка. Звісна річ, Господь Ісус Христос мав повернутися, він ніби вже повертався, і тепло присутності Божої огортало радістю їхні серця – таким був єдиний мотив цих пісень, покликів природного невинного чекання. Ніцше, що мав нюх, мов у старої суки, не помилявся, вважаючи сутність християнства глибоко жіночою.
Усе це було не так вже й погано, проте все псувалося, коли я повертався до келії; згори за мною стежило вороже червоне око детектору диму. Час від часу я палив біля вікна і відзначав, що зовні з часів Гюїсманса також усе підупало: залізнична колія пролягала безпосередньо біля парку, і поїзди, мов птахи, шугали на повній швидкості, і гудіння двигунів кілька разів на годину переривало медитативну тишу місцини. Холод ставав усе нестерпнішим, тож кожна зупинка біля вікна змушувала мене потім тулитися до батареї в кімнаті. Настрій погіршувався, а міркування високошановного Жана-П’єра Лонжа (напевно, бездоганного ченця), сповнені добрих намірів та любові, викликали у мене відчай. «Життя повинно бути невпинним обміном теплими почуттями – чи то у випробуванні, чи то у радості, – писав чернець, – тож скористайся цими днями, щоб відшукати в собі здатність до любові та віддатися їй словами та вчинками». Дурню, що за бредня, я ж сам у цій келії, – розлючено кепкував я. «Ти тут для того, щоб залишити багаж і здійснити подорож у себе, до першоджерела сили бажання», – вів далі чернець. У мене єдине бажання, йолопе, – лютував я, – подимити! Чув, йолопе, отаке в мене «першоджерело»! На відміну від Гюїсманса, я не відчував, що моє серце «затверділо й прокоптилося через шлюб»; а от легені мої точно затверділи й прокоптилися через тютюн.
44
Комплеторій (Completorium) – остання щоденна християнська молитва після заходу сонця. Лауда (Laudes) – служба на світанку.