«Вслухайся, смакуй і вгамовуй спрагу, ридай і співай, стукай у двері кохання!» – схвильовано схлипував Лонжа. На ранок третього дня я зрозумів, що прийшов час залишати це місце – спроба втамуватися монастирем стала повним провалом. Я поділився з братом П’єром абсолютно несподіваними професійними обов’язками буквально неймовірної ваги, які, на превеликий жаль, змушували мене урвати щойно початий шлях. Я знав, що цей чернець, схожий на П’єра Московічі[45], повірить мені – певно, в одному з нещодавніх життів він сам був П’єром Московічі; зрештою, кілька Московічі завжди домовляться, тож я був певен, що ми знайдемо спільну мову. І все ж, коли ми прощались у холі монастиря, він висловив побажання, щоби мій тутешній шлях був шляхом до світла. Я відповів: без проблем, усе було просто супер, – проте відчув, що він чекав не на це.
Уночі атмосферна западина з боку Атлантики зависла над південним заходом Франції, температура підстрибнула на десять градусів; навколо Пуатьє все було в густому тумані. Я заздалегідь замовив таксі, залишалося згаяти годину часу; тож я зайшов до бару «Дружба», розташованого менше ніж за півсотню метрів від монастиря, і став автоматично перекидати в себе «Лефи» й «Хугардени». Офіціантка була дуже струнка і занадто нафарбована, клієнти – заможні, переважно туристи, які цікавилися нерухомістю й відпочинком. Я не відчував жодної втіхи від того, що опинився в компанії собі подібних.
V
Якщо іслам – не політика, то він – ніщо.
На вокзалі у Пуатьє довелося міняти квиток. Наступний потяг до Парижа був майже повний, тож я доплатив, аби потрапити до першого класу TGV Pro Premi`ere. Якщо вірити залізничній компанії SNCF, це був привілейований простір із гарантованим безперервним доступом до бездротового Інтернету, з ширшими столиками, на які було зручно класти папери, з розетками, що дозволяло уникнути неприємної ситуації з розрядженим ноутбуком; щодо решти, то це був звичайнісінький перший клас.
Я знайшов окреме місце без сусіда навпроти і в напрямку руху. По інший бік проходу сидів арабський ділок середнього віку, вбраний у довгу білу джелабу та білу ж куфію – певно, він подорожував із Бордо; на обох столиках він розклав теки й комп’ютер. Навпроти дві юнки – напевно, його дружини – бенкетували солодощами та журналами з вокзального кіоску «Relay». Ці життєрадісні реготухи були в сукнях до п’ят і барвистих накидках. Одна з них гортала журнал коміксів «Piscou Magazine», друга – модний журнал «Oops».
Щодо ділка, то він складав враження людини, заклопотаної вельми важливими справами; зайшовши до своєї поштової скриньки, він завантажив вкладений файл із численними таблицями Excel; він – здалося мені – стривожився, переглянувши ці документи. Ділок набрав номер на мобільному телефоні та забубонів упівголоса; я не міг второпати, про що йшлося, і без великого завзяття взявся до свіжого числа Le Figaro – там нову владу розглядали під кутом нерухомості та предметів розкоші. З цієї точки огляду ситуація могла видатися багатообіцяючою: якби переселенці з монархій Затоки збагнули, що Франція перетворилася на дружню країну, вони охочіше розглядали б можливість придбати собі житло в Парижі або на Лазуровому узбережжі і давали б напевно більше за китайців та росіян – словом, ринок почувався б вкрай непогано.
Юнки з веселим реготом взялися до гри у сім помилок у журналі коміксів. Відірвавшись від екрану комп’ютера, ділок посміхнувся до них із болісним докором. Вони ж усміхнулись у відповідь та продовжили грати, збуджено перешіптуючись. А чоловік повернувся до телефону і почав нову розмову – таку ж тривалу й конфіденційну, як і попередня. Зрештою, в ісламському суспільстві жінки – принаймні ті з них, які були достатньо привабливими, аби викликати хіть у заможного чоловіка – могли майже все життя залишатися дітьми. Щойно залишивши світ дитинства, вони самі ставали матерями – і знову потрапляли в дитяче оточення. Діти дорослішали, матусі ставали бабусями – так і минало життя. Лише впродовж кількох років вони могли дозволити собі купувати сексуальну нижню білизну, змінюючи дитячі ігри на сексуальні (які, зрештою, мало чим відрізнялися). Ясна річ, жінки втрачали свободу, проте – fuck autonomy![46] – я був змушений визнати, що й сам легко, навіть із радістю, відмовився від будь-якої професійної та інтелектуальної відповідальності і що не заздрив ділкові, який сидів через прохід від мене у першому класі і чиє обличчя сіріло тим більше, чим довше він говорив – певно, мав неприємності; тим часом наш поїзд промчав повз вокзал у Сен-П’єр-де-Кор. А втім, ділок міг утішатися двома граційними чарівними дружинами, здатними відволікти змученого чоловіка від клопотів; у Парижі на нього, напевно, чекало ще одна або дві; здається, згідно з шаріатом, можна було мати до чотирьох дружин. У мого батька була… авжеж, моя мати, ота істерична хвойда. Від цієї думки я аж здригнувся. Що ж, тепер вона мертва, вони обоє мертві; а я був живим – хоч останнім часом і виснаженим – свідченням їхнього кохання.