У Парижі також потеплішало (хоч і не так помітно), містом сіявся холодний дощик; на вулиці Тольбіак був страшенний корок, вона видалася мені надзвичайно довгою – здавалось, ніколи мені не траплялася така довжелезна, похмура і нескінченна вулиця. Від свого повернення я не очікував нічого певного – хіба негараздів. Тож був вельми здивований, знайшовши у скриньці листа – нарешті щось відмінне від рекламних листівок, рахунків та запитів щодо даних! Я з огидою зазирнув до вітальні, не в змозі приховати від себе, що не відчуваю задоволення від повернення додому – до помешкання, де ніхто нікого не любив і яке ніхто не любив. Я налив велику склянку кальвадосу й відкрив конверт.
Лист було підписано Бастьєном Ляку, який кілька років тому – ця подія чомусь пройшла повз мою увагу – змінив Гюґа Прадьє на посаді директора видавничої серії «Плеяд»[47]. Перш за все зауважувалося, що – з незбагненних причин – Гюїсманс досі не фігурував у каталозі, хоча вочевидь належав до класиків французької літератури; з цим я не міг не погодитися. Автор листа вів далі, запевняючи, що, якщо комусь і варто доручати видання творів Гюїсманса у «Плеяд», то – через загальновідоме визнання моїх праць – тільки мені.
Від подібних пропозицій не відмовляються. Тобто відмовитися можна, але це означало б відкинути прагнення до інтелектуально та суспільного життя – зрештою, взагалі будь-які прагнення. Чи був я до такого готовий? Щоб обміркувати це питання мені знадобилася друга склянка кальвадосу. Після тривалих вагань довелося спускатися за другою пляшкою.
Через два дні я зустрічався з Бастьєном Ляку. Кабінет був точнісінько таким, яким я його уявляв – навмисне зістареним, на четвертому поверсі, зі стрімкими дерев’яними сходами та видом на плюгавенький внутрішній садок. Сам Ляку був звичайним інтелектуалом у маленьких овальних окулярах без оправи, життєрадісним, вочевидь задоволеним собою, світом та становищем, яке обіймав.
Я мав достатньо часу, щоб приготуватися до розмови, тож запропонував розподілити твори Гюїсманса по томах: до першого увійшло б усе від «Вазочки для спецій» до «Месьє Буґран виходить на спокій» (1888 рік я вирішив взяти за свого роду вододіл), до другого – цикл про Дюрталя від «Отам» до «Облата» з доданням, звісна річ, «Юрмищ у Лурді». Із цим простим, логічним, я навіть сказав би – очевидним поділом проблем не виникало. Дражливішим було питання приміток. У деяких псевдонаукових виданнях вважалося за добрий тон робити примітку до кожного з незліченних літераторів, музикантів і малярів, згаданих Гюїсмансом. На мій погляд, це не мало жодного сенсу – навіть якщо примітки переносилися до кінця видання. Вони страшенно збільшували обсяг книжки, до того ж важко визначити, що саме слід сказати про Лактанція, Анджелу із Фоліньйо чи Ґрюневальда; люди, яким закортить дізнатися більше, просто поцікавляться самі. А про стосунки Гюїсманса з іншими письменниками його часу – Золя, Мопассаном, Барбе д’Оревільї, Ремі де Ґурмоном та Леоном Блуа – мало йтися, на моє переконання, у передмові. Ляку і тут одразу пристав на мою думку.
З іншого боку, складні слова та неологізми, що їх вживав Гюїсманс, цілком виправдовували використання розширеного апарату приміток – проте я бачив їх радше внизу сторінки, щоб не вповільнювати читання. Ляку радісно погодився.
47
«Плеяд» – престижна серія у видавництві «Ґаллімар», де друкують авторів, які вважаються класиками. Кожен том у цій серії – ґрунтовне дослідження перш за все тексту з докладними передмовою, післямовою, примітками й додатками.