Певно, я досить довго споглядав краєвид, бо, коли повернувся до зали, гостей поменшало, однак не з’явилося жодної жінки; я не знайшов ні Ляку, ні чоловіка в костюмі-трійці. Що ж, я прийшов таки недаремно, – міркував я, складаючи до кишені рекламний проспект ліванського поставника, – їхні мецце напрочуд смачні, та й додому вони доставляють страви; буде на що замінити моє індійське меню. І коли я в роздягальні просив пальто, підійшов Редіже.
– Залишаєте нас? – запитав він знервовано, розкинувши руки.
Я поцікавився, чи вирішилося протокольне питання.
– Так, я усе владнав. Цього вечора міністр не прийде, проте він особисто потелефонував принцові та запросив на діловий сніданок завтра вранці у міністерстві. Отже, боюся, Шрамек мав рацію: Бен Аббес, який відновлює зв’язки своєї молодості з катарцями, мав намір принизити саудів. Словом, усі наші негаразди ще попереду. Зрештою…
Редіже махнув рукою, ніби відганяючи небажані думки, і поклав її мені на плече.
– Проте я дуже шкодую, що ця дрібничка завадила нам поговорити. Заходьте якось до мене на чай – у нас буде більше часу…
Він блимнув усмішкою – чарівливою, дуже щирою, майже дитячою, незвичною для людини із зовнішністю мачо; гадаю, він чудово знав про чари своєї усмішки і вміло ними користувався. Редіже дав мені свою візитівку.
– Наступної середи, гаразд? Скажімо, о п’ятій. У вас знайдеться час?
І я відповів, що знайдеться, звісно.
У метро я уважніше роздивився візитівку свого нового знайомого – вона була вишуканою і (наскільки я на цьому розуміюся) зробленою зі смаком. У Редіже був особистий міський номер телефону, два робочих, два номери факсу (домашній і робочий), три електронні адреси незрозумілого призначення, два номери мобільних телефонів (французький і британський) та ім’я у Skype; ця людина давала безліч можливостей зв’язатися з собою. Що ж, після зустрічі з Ляку я одразу потрапив на вищий щабель – і це мене непокоїло.
Знайшлася на візитівці й адреса – вулиця Арен, 5, – і на ту мить то була єдина потрібна мені інформація. Я пригадав, що вулиця Арен – чарівна вуличка, що виходить до скверу арен Лютеції[49], одного з найзатишніших закутків Парижа. Там розташовувалися м’ясні та сирні лавки, рекомендовані путівниками «Петирено» та «Пудловскі», вже не кажучи про крамнички з італійськими стравами. Місце було дуже тихе.
На станції «Площа Монж» щось спонукало мене скористатися виходом «Арени Лютеції». Авжеж, з точки зору топографії це було цілком логічно – я виходив прямісінько на вулицю Арен; проте я забув, що цей вихід не було обладнано ліфтом, а станція «Площа Монж» розташовувалась у півсотні метрів нижче рівня вулиці; тож я був повністю знесилений і захеканий, коли нарешті видряпався нагору з виходу зі станції, збудованому в одному з мурів скверу, що тішив око колонами та кубістським плетивом стежок; цей сад у вавилонському стилі в Парижі мав абсолютно неприродний вигляд – а втім, як і будь-де у Європі.
Знайшовши будинок під номером п’ять на вулиці Арен, я зрозумів, що Редіже мешкав не просто на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, а в приватному особняку на чарівній вуличці у п’ятому окрузі, ба більше – він мешкав у історично цінному приватному особняку. П’ятий номер був нічим іншим, як химерною неоготичною спорудою з прямокутною вежею, що мала нагадувати донжон середньовічного замку – саме тут Жан Полан[50] мешкав з 1940 року аж до самої смерті у 1968-му. Особисто я терпіти не міг Жана Полана – ні його маску сірого кардинала, ні його твори – проте варто було визнати, що він був однією з найвпливовіших постатей у французькому післявоєнному видавничому світі; і жив він саме в цьому вишуканому будинку. Я з іще більшим захопленням подумав про інвестиції Саудівської Аравії в новий університет.
Я подзвонив у двері, і мене впустив дворецький; світлий кремовий костюм та комірець у дусі Мао нагадували вбрання колишнього диктатора Каддафі. Я назвав себе, він злегка вклонився – на мій візит справді очікували. Дворецький попросив зачекати у невеличкому холі з вітражами, поки він попередить професора Редіже.
Я чекав уже дві або три хвилини, аж раптом двері ліворуч прочинились і увійшла дівчина років п’ятнадцяти, вбрана у джинси з низькою талією та футболку «Hello Kitty»; довге чорне волосся вільно спадало на плечі. Помітивши мене, вона заволала, спробувала прикрити обличчя руками й кинулася назад, у двері. Тієї ж миті вгорі на сходах з’явився Редіже та швидко спустився до мене. Він усе бачив і, стенувши плечима, подав мені руку.
49
Лютеція – так називалося галльське місто, на місці якого згодом постав Париж. З 52 р. до н.е. до початку V ст. н.е. місто перебувало під владою римлян.
50
Жан Полан (Jean Paulhan, 1884–1968) – французький письменник і видавець, який керував видавництвом і журналом «Nouvelle Revue française» у 1925–1940 роках. Згодом, коли журнал очолила його коханка Домінік Орі, був «сірим кардиналом» французької літератури.