– Це Айша, моя нова дружина. Тепер вона нервуватиме, бо ви не повинні були бачити її без покривала.
– Мені дуже шкода.
– Ну що ви, не вибачайтесь, вона сама винна – слід було запитати, чи є у нас гості, перш ніж заходити до холу. Бачте, вона ще не звикла до цього будинку, але, гадаю, все буде гаразд.
– Безперечно – вона ж іще така юна.
– Справді, їй щойно виповнилося п’ятнадцять.
Я піднявся за Редіже на другий поверх, звідти – до просторої вітальні-бібліотеки; стіни тут були дуже високі, стеля зависла над нами, напевно, метрах у п’яти. Одну зі стін повністю вкривали книжки – я помітив величезну кількість старовинних видань, особливо ХІХ століття. Дві міцні металеві драбини на рейках дозволяли дістатися до найвищих полиць. Навпроти ящики з рослинами звисали з решітки із темного дерева, прикріпленої вздовж усієї стіни. Були там і плющ, і папороть, і дикий виноград, листя якого каскадом спадало аж до підлоги та зміїлося між рамок: в одних містилися каліграфічно виведені рядки з Корану, в інших – великоформатні світлини на матовому папері зі скупченнями зірок, галактиками, надновими зірками, спіральними туманностями. В кутку стояв великий стіл у стилі Директорії. Редіже підвів мене до протилежного кутка, де м’які крісла у червоно-зелену смужку обступили широкий і низький мідний столик.
– Якщо ви любите чай, то він справді у мене є, – сказав він, запросивши мене сісти. – Алкоголю також не бракує: є віскі, портвейн. І пляшка неперевершеного «Мерсо».
– Хай буде «Мерсо», – відповів я заінтриговано. Я гадав, що іслам забороняв вживати спиртне – принаймні таке я чув; словом, я погано знав цю релігію.
Редіже вийшов – певно, щоб наказати нас обслужити. Моє крісло стояло навпроти високого старовинного вікна, скляні квадратики в якому відділялися свинцевими хрестиками; вікно виходило просто на арени. Вид був захоплюючий – напевно, вперше я міг бачити всі сходинки амфітеатру одночасно. Та вже за кілька хвилин я підійшов до бібліотеки – вона також справляла враження.
Дві нижні полиці було заставлено зшитками-ксерокопіями праць форматом 21 × 29,7. Ішлося про дисертації, захищені в різних університетах Європи; я пробіг очима назви деяких, аж раптом натрапив на роботу, захищену в Католицькому університеті Лувен-ла-Ньова, що в Бельгії, та підписану Робером Редіже; робота називалася так – «Рене Ґенон[51] як читач Фрідріха Ніцше». Я взяв її руки саме тієї миті, коли до кімнати повернувся Редіже; я здригнувся, ніби заскочений за шкодою, інстинктивно потягнувся ставити працю на місце. Проте він усміхнувся і підійшов до мене.
– Нічого страшного, це не таємниця. До того ж, для такої людини, як ви, цікавитися бібліотекою – професійний обов’язок…
Він наблизився і побачив назву роботи.
– О, то ви натрапили на мою дисертацію, – він похитав головою. – Так, я отримав докторський ступінь, але робота була посередня. Принаймні значно гірша за вашу. Скажімо так: я надто вільно тлумачив тексти. Якщо добре подумати, то Ґенон не зазнав аж такого впливу Ніцше; він так само заперечує сучасний світ, проте джерела заперечень Ґенона і Нцше – діаметрально протилежні. Словом, сьогодні я написав би все це інакше. У мене є й ваша робота…
І він зняв з полиці інший зшиток.
– Як вам відомо, зазвичай в архівах університету зберігається п’ять копій. Враховуючи кількість дослідників, які звертаються до них щороку, я вирішив, що цілком можу дозволити собі привласнити одну…
Та я його майже не чув, бо перебував у глибокому шоці. Майже двадцять років я не бачив своєї дисертації – «Жорис-Карл Гюїсманс, або Світло наприкінці тунелю»; зшиток був неймовірно, непристойно грубим – і я раптом згадав: сімсот вісімдесят вісім сторінок. Я присвятив цій роботі сім років життя.
Не випускаючи з рук мою дисертацію, Редіже повернувся до крісел.
– Ваша робота справді була надзвичайною, – вів далі він. – Нагадала мені про юного Ніцше часів «Народження трагедії».
– Ви перебільшуєте…
– Не думаю. Адже, зрештою, «Народження трагедії» певною мірою було дисертацією; і в обох випадках – Ніцше і вашому – текст вражав оригінальністю, насиченістю нестандартними думками, що неочікувано виринали мало не на кожній сторінці; чесно кажучи, ці несподівані з’яви дуже ускладнювали читання, проте дивно було не це, а інше – те, що ви дотримувалися цього ритму на восьмистах сторінках! У «Неактуальних міркуваннях» Ніцше вже угамувався, адже збагнув, що не можна примусити читача проковтнути надмірну кількість ідей, що треба дотримуватися плану і давати читачеві передихнути. Ви у роботі «Запаморочення від неологізмів» продемонстрували ті самі зміни – книжка стала доступнішою. Різниця лише в тому, що Ніцше не зупинився.
51
Рене Ґенон (Rene` Gue`non, 1886–1951) – французький метафізик. У своїх творах викладав «метафізичні та езотеричні теорії Сходу». З 1930 року мешкав у Єгипті, де прийняв іслам і нове арабське ім’я.