Певно, мій подив був надто очевидним, бо Редіже замовк і з млявою посмішкою подивився на мене. Тієї ж миті постукали в двері. Він сказав щось арабською – і увійшла Маліка з новою тацею із кавником, двома чашками і тарілкою з солодощами. Була там і пляшка бухи – арабської горілки – та дві чарочки.
Перш ніж повести далі, Редіже налив нам кави. Напій був гіркий, дуже міцний і неймовірно смачний – до мене відразу повернулася ясність розуму.
– Я ніколи не приховував своїх юнацьких захоплень, – пояснив він. – Мої ж нові мусульманські друзі ніколи мені ними не дорікали. Для них це цілком природно – шукаючи способу позбутися безвиході атеїстичного гуманізму, звернутися в першу чергу до ближчої віри. До речі, ми не були ні расистами, ні фашистами – авжеж, чесно кажучи, дехто з ідентичників був до цього досить близький, проте я – ніколи, за жодних обставин! Фашизм я вважаю примарною, страхітливою й хибною спробою вдихнути життя у мертві нації; без християнства європейські нації залишилися б бездушними тілами – зомбі. Проте чи є сенс у подальшому існуванні християнства? Я вірив у доречність його існування, вірив упродовж років, проте мої сумніви зростали, я все більше схилявся до думки Тойнбі[52] про те, що цивілізації не гинуть від чиєїсь руки, а вбивають себе самі. А потім одного дня все пішло за водою. Це сталося 30 березня 2013 року – були великодні свята. Я жив тоді у Брюсселі, і час від часу заходив пропустити по келишку до бару в готелі «Метрополь». Я обожнюю ар-нуво: звісно, є чудові витвори в цьому стилі у Празі та Відні, є цікаві споруди в Парижі і Лондоні, проте для мене (не знаю, справедливо чи ні) вершиною декоративного стилю ар-нуво завжди був готель «Метрополь» у Брюсселі, зокрема його бар. Вранці 30 березня я випадково проходив повз нього й помітив афішку, де зазначалося, що того вечора бар в «Метрополі» мав назавжди зачинити свої двері. Я був приголомшений і звернувся до офіціантів. Вони підтвердили, що бар зачиняється, але не знали причини. Лише подумайте: досі я міг замовляти собі сандвічі й пиво, каву по-віденськи та тістечка з кремом у цьому неперевершеному шедеврі декоративного мистецтва, міг щодня насолоджуватися його красою – і все це мало зникнути одразу, одним махом, просто з самого серця столиці Європи!.. Так, саме тоді я збагнув: суїцид Європи уже відбувся. Як дослідника Гюїсманса, вас, певно, як і мене, лякав його закоренілий песимізм, безперервні прокльони на адресу своєї посередньої доби. Але ж він жив у часи, коли європейські нації сягнули свого апогею й, очоливши велетенські колоніальні імперії, керували світом!.. У безпрецедентну блискучу епоху як із точки зору технологій – поява залізниці, електрики, телефону, фонографу, металевих конструкцій Ейфеля, – так і в мистецтві – імен письменників, художників, музикантів стільки, що забракне часу назвати усі…
Вочевидь, він мав рацію; навіть якщо подивитися з точки зору «мистецтва жити», деградацію важко було не помітити. Я взяв шматочок баклави, яку Редіже мені простягнув, і згадав про книжку, яку прочитав кілька років тому: її було присвячено історії борделів. Серед ілюстрацій була репродукція рекламного проспекту одного паризького закладу Прекрасної доби. Я був вражений, зрозумівши, що деякі з сексуальних послуг, пропоновані «Мадемуазель Ортанс», ні про що мені не казали; я не міг взяти в тяму, що таке «подорож до жовтого краю» чи «російське імператорське мило». Отже, за сто років люди забули про деякі з сексуальних утіх – так само зникли деякі навички, скажімо, виготовлення сабо чи мистецтво грати на дзвонах. Хіба можна за таких умов не повірити в занепад Європи?
52
Арнольд Джозеф Тойнбі (Arnold Joseph Toynbee, 1889–1975) – британський історик, автор «Дослідження історії» (1934–1961) у дванадцяти томах – аналізу злету та занепаду цивілізацій.