– Європа, яка була вершиною людської цивілізації, за кілька десятиліть вбила сама себе, – Редіже з сумом вів далі. Світло він не запалив, тож кімнату освітлювала тільки лампа на його столі. – Європою поширилися анархістські та нігілістські рухи, лунали заклики до жорстоких дій, відкидалася будь-яка мораль. Вже за кілька років усе закінчилося неймовірним безумом Першої світової війни. Фройд не помилився, Томас Манн також мав рацію: якщо Франція і Німеччина, дві найрозвинутіші, найцивілізованіші нації світу розв’язали цю безглузду бійню, отже, Європі кінець. Тож увесь вечір я просидів у барі «Метрополя» аж до закриття. Додому повертався пішки, перетнувши половину Брюсселя, зокрема пройшов повз квартал органів Євросоюзу – похмуру фортецю посеред злиденних нетрів. Наступного дня я навідався до імама у Завентемі[53]. А ще через день (великодній понеділок) у присутності десятка свідків промовляв слова ритуалу навернення до ісламу.
Я не був упевнений, що поділяю його різке судження щодо Першої світової; звісно, таку різанину важко було пробачити, а проте абсурдною була й війна 1870 року[54] – принаймні так її змальовував Гюїсманс, – яка знецінила будь-яку форму патріотизму; будь-яка нація була штучно вигаданим і смертельно небезпечним терміном – і в цьому більш-менш розумні люди переконалися 1871 року; саме з цього усвідомлення постали анархізм, нігілізм та інші подібні дурниці. Щодо давніх цивілізацій, то тут я мало що міг сказати. На сквери біля арен Лютеції спускалася ніч, останні туристи йшли геть; нечисельні ліхтарі кидали слабкі відблиски на амфітеатр. Певно, римляни, які жили безпосередньо перед падінням імперії, вважали, що їхня цивілізація стоятиме вічно. Цікаво, це теж було самогубство? Рим був брутальною цивілізацією, напрочуд вправною у війні – а ще надзвичайно жорстокою, де основними розвагами натовпу були бійки на смерть між людьми і тваринами. Чи відчували римляни потяг до зникнення, чи був у них цей недолік? Редіже, напевно, читав Ґіббона[55] та інших, подібних до нього, яких я заледве знав за іменами, тож я розумів, що не можу підтримати цю розмову.
– Щось забагато я сьогодні говорю, – сказав він, ніяково всміхнувшись. Він налив мені бухи, запропонував іще солодощів – вони чудово пасували до фігової настоянки.
– Вже пізно, мушу залишити вас, – сказав я, вагаючись, адже насправді не хотів іти.
– Заждіть!
Редіже підвівся і підійшов до столу, за яким було кілька полиць зі словниками та довідниками. Він повернувся з книжечкою, на якій красувалось його ім’я; вона вийшла в серії кишенькових ілюстрованих видань та називалася «Десять запитань щодо ісламу».
– Три години катую вас своїми проповідями, хоча вже написав про іслам цілу книжку – певно, дидактика в’їлася мені в душу… Гадаю, ви чули про цю працю?
– Авжеж! Здається, вона користувалася неабияким попитом?
– Три мільйони примірників, – повідомив він таким тоном, ніби вибачався. – Здається, з мене вийшов неабиякий популяризатор науки. Звісна річ, аргументи тут викладено надто поверхово, проте цю роботу принаймні можна швидко пробігти очима.
У книжці було сто двадцять вісім сторінок та чимало ілюстрацій – переважно репродукцій творів ісламського мистецтва; вочевидь, читання не забрало б у мене багато часу. Я поклав її до наплічника.
Редіже налив нам іще по чарці арабської бухи. Зійшов місяць, яскраво висвітливши амфітеатр арен; ліхтарі були значно слабші за місячне сяйво; раптом я помітив, що кожна репродукція рядків із Корану та кожна світлина галактики на стіні освітлюється окремою лампочкою.
– У вас прекрасний будинок.
– Я поклав роки, аби придбати його. Повірте, це було дуже складно…
Він відкинувся в кріслі, і я вперше побачив повну невимушеність: вочевидь, те, що він збирався сказати, було для нього вельми важливим.
– Ви ж розумієте – мене не Полан цікавить. Кому цікавий Полан? Проте я насолоджуюся кожною миттю життя в будинку, де Домінік Орі написала «Історію О»[56]; хай там як, а саме тут жив коханець, який її надихнув. Пікантна книжка, еге ж?
Я погодився. На перший погляд в «Історії О» було все, що мені не подобається: мене вернуло від викладу фантазій, та й дія відбувалась у підкреслено кітчевій обстановці – помешкання на острові Святого Людовика, особняк у Сен-Жерменському передмісті, сер Стивен[57] – повна гидота! І все ж книжка вражала пристрастю, пориванням, яке змітало все на своєму шляху.
53
Завентем (Zaventem) – місто поруч із Брюсселем, де розташовано Міжнародний Брюссельський аеропорт.
54
Йдеться про франко-прусську війну, яка тривала з 19 липня 1870 року до 29 січня 1871 року. Її результатом була поразка Франції та об’єднання німецьких держав у Німецьку імперії, до якої було додано частину Франції – Ельзас-Лотарингію.
55
Едвард Ґіббон (Edward Gibbon, 1737–1794) – британський історик і політик, відомий своєю працею «Історія занепаду і падіння Римської імперії».
56
Домінік Орі (Dominique Aury, 1907–1998), справжнє ім’я Анн Сесіль Декло – французька письменниця і видавець. Її роман «Історія О» було видано під псевдонімом Полін Реаж у 1954 році, але відомо про справжнє авторство стало лише 1994 року. Це свого роду еротичний маніфест, написаний ніби у відповідь на садистські фантазії чоловіків.
57
Острів Святого Людовика – острів на Сені посеред Парижа, фешенебельний квартал. Сен-Жерменське передмістя – шикарний «квартал міністерств» у сьомому окрузі Парижа. Сер Стивен – персонаж «Історії О».