Такі дивні міркування вели автора відразу до розділу VIII – менш суперечного і присвяченого «Екології в ісламі»; такий підхід дозволяв порушити питання пісної їжі «халяль», яку Редіже трактував як поліпшений варіант біологічно чистого харчування. Щодо розділів ІХ та Х, присвячених економіці та політичним інститутам, їх наче було писано навмисно для того, щоби привести до влади Мохаммеда Бен Аббеса.
У книжці, призначеній для широких верств (які, зрештою, її й читали), Редіже намагався досягнути компромісу з гуманістами, невтомно порівнював іслам із пасторальними та безжалісними цивілізаціями, що передували йому. Таким чином він ніби підкреслював, що мусульмани не винайшли полігамію, а радше впорядкували її, що не вони стали першими, хто закидав винних камінням та робив ексцизію[59], що пророк Магомет схвалював звільнення рабів і, заклавши принцип рівності всіх людей перед Творцем, поклав край будь-яким проявам расової дискримінації у державах, де переміг іслам.
Я добре знав усі ці аргументи, чув їх сотні разів; і все ж це не заважало їм бути незаперечними. Проте, що вразило мене найбільше під час нашої зустрічі (і ще більше вразило в книжці), то це схильність до перевірених фраз – це неминуче наближало Редіже до політиків. У будинку на вулиці Арен ми жодного разу не згадували про політику, проте коли вже за тиждень я дізнався, що, внаслідок невеличких перестановок у міністерстві, Редіже було призначено держсекретарем у справах Університетів (посаду було відновлено принагідно), то не здивувався.
Тим часом я переконався, що у менш публічних виданнях на кшталт «Журналу палестинських студій» чи «Умма»[60] він був значно вільнішим. Відсутність інтересу журналістів була для інтелектуалів справжнім благословенням, адже нині всі ці статті потрапили до відкритого доступу в інтернеті і, на мій погляд, оприлюднення деяких з них могло створити певні проблеми; а втім, певно, я помилявся, позаяк у ХХ столітті чимало інтелектуалів підтримували Сталіна, Мао та Пол Пота – і їм ніколи цим не докоряли; у Франції інтелектуал не мусив нести відповідальності – це йому було просто не властиво.
У статті для журналу «Умма» Редіже замислювався, чи іслам покликаний панувати у світі, і, зрештою, ствердно відповідав. Про західні цивілізації він заледве згадував – настільки очевидною видавалась йому їхня приреченість (наскільки ліберальний індивідуалізм був приречений на тріумф, бо він задовольнявся відмовою від таких проміжних понять та структур, як вітчизна, корпорації й касти, настільки ж, коли він виступив проти родини – останнього форпосту, – а отже, і проти демографії, став очевидним його занепад; і тоді, природно, настав час ісламу). Значно більше уваги Редіже приділив Індії та Китаю: якби цим країнам вдалося зберегти свої традиційні цивілізації, – писав він, – то вони змогли б (зважаючи на їхню нехіть до монотеїзму), уникнути впливу ісламу; проте вони дозволили отруїти себе західними цінностями – а відтак також були приречені; Редіже детально змальовував процес розкладу і навіть давав прогноз із датами. Просто написана, щедро документована стаття ясно свідчила про вплив ідей Ґенона – ґрунтовне розрізнення загалу традиційних цивілізацій та сучасної цивілізації.
В іншій статті Редіже відверто підтримував вельми нерівний поділ багатств. Якщо в самобутньому мусульманському суспільстві злидні в чистому вигляді повністю виключалися (адже обов’язкова милостиня була одним із п’яти стовпів ісламу), все ж у ньому спостерігалася чимала відстань між переважною більшістю населення, що животіло в прийнятному убозтві, та малочисельною меншістю казково заможних людей, які могли собі дозволити надмірні, навіть божевільні витрати, що забезпечувало процвітання індустрії розкошів та митцям. Цю аристократичну точку зору автор запозичив безпосередньо у Ніцше; зрештою, Редіже не зраджував філософам, якими захоплювався в юні роки.
59
Ексцизія – обрізання клітора, що практикується у деяких традиційних культурах (переважно в Африці).