Браміни пояснювали мені, що такий порядок заведено здавна, і не нам його міняти, що касти — веління самого Крішни, аватари Вішну,[37] що без них на землі був би хаос, що смерть веде до перевтілення, а тому її не слід страшитися. О, вони багато чого знаходили, щоб відповісти на мої болісні запитання. Але ніщо не задовольняло мене! Мій дух кшатрія[38] не міг згодитися з віковічністю, нерушністю людських установ. Все рухається, пливе, змінюється, — чому ж не повинні мінятися людські погляди на світ, на його закони? Далі я задумався ще глибше… Де корінь людських мук, де вихід з проклятого світового колеса, чи можна осягнути таке існування, в якому всі люди, всі істоти, все суще буде в дивовижній милозвучній гармонії?
— Чудово, прекрасно! — вигукнув Піфагор. — Саме так і я мислив. Життя, як музика, як мелодія без жодного фальшивого звуку!
— Я радий, що ти глибоко відчуваєш це, — усміхнувся Гаутама. — Тоді я був ще далеко від розгадки. Я був у полоні уявлень, прищеплених ще з дитинства брамінами, жерцями, рідними. Я сподівався знайти розгадку на шляху аскетизму, містики, релігійного споглядання. Довго визрівало рішення. Нарешті я зважився. Якось вночі покинув свій дім, щоб не повертатися в нього. Мені не потрібно було ні багатства, ні насолод споживання, ні сімейного щастя. Все те не давало відповіді на вічні питання, а без відповіді я не міг жити. Я пішов у широкий світ, розтерзаний протиріччями.
Я став аскетом. Ходив шляхами, лісами, горами. Побував у кількох славетних учителів, проте відповіді не отримав, їхня мудрість була ілюзорна, зліплена з тих же клаптів, що і повчання жерців та брамінів. І тоді я розпочав багатоденний піст, сівши в самотині на березі озера. Та недовго тривала самотина, мене оточила юрба прочан, котрі чекали результатів мого містичного заглиблення. Чуєш, друже? Вони самі не воліли шукати. Вони чекали від мене духовного плоду, ніби зграя голодних гав жде від лева огризків його здобичі. Я знемагав від спеки, голоду, а вони сиділи у холодку, чекали… На сороковий день посту я занурився у воду озера, щоб обмитися… і почав тонути… Сили в мене не стало, щоб самотуж врятуватися! Той день був би останнім, якби не трапився поблизу дід-рибалка. Він вирятував мене з води, а потім привів до тями. Опритомнівши, я бачив людей, котрі розчаровано розходилися геть від озера, проклинаючи мене і лаючи. «Він брехун! — кричали прочани. — Деви покинули його, інакше він би не тонув!»
І я збагнув, що жодний аскетизм не принесе шукачеві осяяння, розгадки тайни буття. Людині дано розум, треба опиратися на нього. Треба мислити, занурюватися в лабіринти сущого і вибиратися з них. Треба зрозуміти, де ми, як потрапили в космічну круговерть, як з неї вибиратися. Я попрощався з дідом-рибалкою, знайшов у гаї високе дерево, сів під ним і почав думати — послідовно, не пропускаючи жодної ланки логічних умовиводів. Так минуло багато днів. Якось на світанку прийшло рішення — просте, ясне, ніби промінь ранкової зірниці…