— Він прийшов сюди у черевиках?!
— Так. І прийшов один, тут є тільки його сліди. На парковці стоїть червоний «гольф», ми перевіряємо, кому він належить.
— Ніяких слідів злочинця?
— Що скажеш, Бйорне? — запитала Беата, обернувшись до Гольма, який ішов до них із рулоном стрічки поліцейського огородження в руках.
— Ні, поки що ні, — вимовив він задихаючись. — Інших слідів ніг немає. Але багато слідів лиж, ясна річ. Поки що — ніяких видимих відбитків пальців, волосся або волокон одягу. Може, знайдемо щось на зубочистці, — він показав на стійку, що стирчала з рота убитого. — Ну, ще сподіватимемося, що патологоанатоми що-небудь відшукають.
Гуннар Хаген зіщулився:
— Ви говорите так, ніби вже не розраховуєте знайти сліди.
— Ну… — вимовила Беата Льонн, і це «ну» Хаген одразу упізнав: так Харрі Холе зазвичай випереджав погані новини. — На попередньому місці злочину ми теж не знайшли ні ДНК, ні відбитків пальців.
Хаген не знав, від чого здригнувся: чи то від холоду, адже приїхав сюди прямо з теплого ліжка, чи то від слів, щойно вимовлених його головним криміналістом.
— Що ти хочеш сказати? — запитав він твердим голосом.
— Я хочу сказати, що знаю, хто це, — відповіла Беата.
— Мені здається, ти говорила, що не знайшла документів убитого.
— Так. І я не відразу його упізнала.
— Ти? Мені здавалося, ти ніколи не забуваєш осіб?
— Fusiform gyrus[8] може заплутатися, якщо обидві вилиці пошкоджені. Але це — Бертіль Нільсен.
— Хто це?
— Саме тому я тобі й подзвонила. Він… — Беата Льонн глибоко вдихнула.
«Не треба, не кажи»… — подумав Хаген.
— Поліцейський, — закінчив за Беату Бйорн Гольм.
— Працював поліцейським у Недре-Ейкері, — сказала Беата. — Було одне вбивство саме перед тим, як ти прийшов у відділ розслідування вбивств. Нільсен зв'язався з КРИПОСом, щоб поділитися своїми висновками: він вважав, що та справа була дуже схожа на зґвалтування, яке він розслідував у Крук-стадельве, а тому запропонував приїхати в Осло і надати допомогу в розслідуванні.
— І?
— Дав маху. Приїхав, і уся справа тихо застопорилася. Вбивцю або убивць так і не знайшли.
Хаген кивнув:
— Де?
— Тут, — сказала Беата. — Зґвалтована у будці і розчленована. Одну частину тіла знайшли в місцевому озері, іншу — за кілометр на південь, третю — за сім кілометрів у протилежному напрямі, біля Ауртьєрна. Тому народилося припущення, що вбивць було декілька.
— Точно. І це сталося…
— …саме сьогодні.
— Коли?
— Дев’ять років тому.
Затріщала переносна рація. Хаген побачив, як Бйорн Гольм приклав її до вуха, щось тихо сказав і знову опустив:
— «Гольф» на парковці зареєстрований на таку собі Міру Нільсен. Проживає за тією ж адресою, що й Бертіль Нільсен. Отже, дружина.
Хаген видихнув зі стогоном, і пара з рота обкутала його білим шлейфом.
— Я повинен доповісти голові Поліцейського управління, — сказав він. — І мовчи про вбивство тієї дівчинки.
— Преса розкопає.
— Знаю. Але я збираюся порадити начальникові поліції залишити спекуляції на цю тему на совісті преси.
— Мудро, — схвалила Беата.
Він швидко усміхнувся їй, подякувавши за украй необхідну підтримку. Потім подивився на гірський схил і парковку, оцінивши, який шлях йому доведеться пройти. Підвів очі на труп і знову зіщулився:
— Знаєш, кого я згадую, коли бачу такого високого худого чоловіка?
— Так, — відповіла Беата Льонн.
— Хотів би я, щоб він зараз був із нами.
— Та не був він худим і довготелесим, — втрутився Бйорн Гольм.
Двоє співрозмовників обернулися до нього.
— Хіба Харрі…
— Я маю на увазі цього хлопця, — відповів Гольм, кивнувши на тіло, що звисало з підйомника. — Оцього Нільсена. Він став таким за цю ніч. Якщо ви торкнетеся його тіла, то відчуєте, що воно має консистенцію желе. Я вже бачив подібне: так буває, коли людина падає з величезної висоти і ламає собі усі кістки. А якщо скелет переламаний, то м’ясу нема до чого причепитися і воно ковзає, піддаючись силі тяжіння, поки rigor mortis[9] не зупинить цей рух. Цікаво, правда?
Вони мовчки роздивлялися тіло. Потім Хаген різко обернувся і пішов геть.
— Надто багато інформації? — запитав Гольм.
— Можливо, перебір із деталями, — відповіла Беата. — І мені б хотілося, щоб він був тут.
— Як гадаєш, він узагалі коли-небудь повернеться? — поцікавився Бйорн Гольм.
Беата похитала головою. Бйорн Гольм не знав, було це відповіддю на його питання або загальною оцінкою ситуації. Він розвернувся і краєм ока помітив ялинову гілку, яка легенько погойдувалася над узліссям. Холодний пташиний крик пронизав тишу.