Сьогодні вночі йому знову наснився Валентин.
Ріко потягнувся до тумбочки за пляшкою води. Вона пахла його власним ротом, смертю і заразою.
Йому в номер прислали норвезькі газети усього лише дводенної давності і європейський сніданок, до якого він ледве доторкнувся. Про затримання Валентина досі нічого не повідомлялося. Не так уже важко зрозуміти, чому. Валентин більше не був Валентином.
Ріко думав, чи не потрібно йому подзвонити, попросити до телефону ту жінку з поліції, Катрину Братт, і розповісти їй, що Валентин змінив зовнішність. Ріко бачив, що тут, в одній із приватних клінік, за декілька тисяч норвезьких крон можна здійснити таке. Подзвонити Братт і залишити анонімне повідомлення, що Валентина бачили недалеко від «Рибної крамниці» і що він зробив обширну пластичну операцію. І нічого не просити навзамін. Просто допомогти їм упіймати Валентина. Допомогти самому собі, щоб спати і не бачити його уві сні.
Комодський варан зупинився у калюжі, до якої повалився індійський буйвол, щоб насолодитися прохолодою грязюки. Буйвол не звертав ніякої уваги на триметрового монстра, що прагнув м’яса, сидів неподалік і чекав, чекав…
Ріко відчув напад нудоти і звісив ноги з ліжка. М’язи боліли. Дідько, справжнісінький грип.
Коли він повернувся в кімнату з ванної, в горлі все ще пекло від жовчі, але він прийняв два рішення. Він відвідає місцеву клініку і візьме там якісь сильнодіючі ліки, які в Норвегії не виписують. А друге рішення: коли він зробить це і трохи оклигає, він подзвонить Братт. Подасть їй сигнал. А потім засне.
Він збільшив звук за допомогою пульта. Сповнений ентузіазму голос пояснював англійською, що люди довго вважали, ніби the komodo dragon[21]1 вбиває слиною, зараженою бактеріями, яка надходить у кров жертви у момент укусу. Але тепер з’ясувалося, що ящір має залози з отрутою, яка запобігає згортанню крові, і жертви його повільно помирають від втрати крові через, здавалося б, незначну ранку.
Ріко зіщулився, заплющив очі і спробував заснути. Рогіпнол. У нього майнула така думка: ніякий це не грип, це абстиненція. А рогіпнол тут, у Паттаї, напевно, можна замовити з готельного меню. Він різко розплющив очі. У нього перехопило подих. У момент нападу гострої паніки Ріко задер ноги догори і замахав руками перед собою, щоб зупинити невидимого супротивника. Усе було, як у «Рибній крамниці»: в кімнаті пропав кисень! Але от легені нарешті отримали те, що хотіли, і він знову повалився в ліжко.
Він не відводив погляду від дверей.
Вони були замкнені.
Усередині нікого не було. Нікого. Тільки він.
Розділ 20
Катрина йшла у нічній темряві нагору пагорба. Блідий анемічний місяць низько висів на небі за її спиною, але фасад Поліцейського управління не відбивав світла, яке випромінювало нічне світило, а заковтував його, як чорна діра. Вона поглянула на компактний діловий наручний годинник, що дістався їй від батька, поліцейського-невдахи із дуже точним прізвиськом — Залізний Рафто. Чверть на дванадцяту.
Вона потягла на себе відразливо важкі вхідні двері управління, які дивилися на відвідувачів дивними своїми ілюмінаторами. Неначе підозри починалися вже тут.
Катрина кивнула наліво, у бік невидимого нічного чергового, — він-бо бачив її. Вона увійшла до атріуму, попростувала повз порожню стійку чергового до ліфта, що спустив її на перший підвальний поверх. Катрина вийшла з ліфта й пішла слабо освітленою бетонною підлогою, чуючи звук власних кроків та прислухаючись, чи не пролунають чиїсь чужі.
У години роботи сховища залізні двері зазвичай лишалися відчиненими у бік реєстраційної стійки, розташованої за нею. Катрина дістала ключа, виданого їй Беатою, вставила його в замок, повернула, відчинила двері, увійшла досередини і прислухалася.
Потім вона замкнула за собою двері.
Катрина включила ліхтарик, підняла реєстраційну стійку й пішла крізь темряву сховища, таку щільну, що променеві ліхтарика потрібен був час, щоб пробити її і знайти ряди широких стелажів, заповнених пластмасовими коробками, крізь стінки яких просвічували предмети, що знаходилися всередині. Мабуть, тут господарювала людина з вродженим відчуттям порядку: коробки вибудовувалися на полицях такими ідеальними рядами, що їхні короткі боки утворювали суцільну поверхню. Катрина швидко йшла і читала номери справ, приклеєні до коробок. Вони були пронумеровані за датами, найсвіжіші справи стояли ближче до дверей ліворуч, а у глиб приміщення переміщувалися старі справи, речові докази по яких були повернені власникам або знищені.