Беата ледь не посковзнулася на мокрій траві, але втрималася на ногах. Всього декілька метрів. Вона добігла до хвоста трамвая, стукнула по ньому рукою, закричала і помахала посвідченням у надії, що водій помітить її в дзеркало. Може, він і помітив. Побачив жінку, що проспала на службу і відчайдушно розмахує проїзною карткою. Скрегіт став ще на чверть тону вищий, і трамвай вислизнув від неї.
Беата зупинилася і подивилася услід трамваю, що віддалявся у бік району Майорстуа. Потім обернулася і побачила, як її трамвай від’їжджає у бік площі Фрогнер.
Вона тихо вилаялася, дістала телефон, перейшла через дорогу, сперлася ліктем на огорожу тенісного корту і набрала номер.
— Гольм.
— Це я. Я щойно бачила Валентина.
— Н-да? Ти упевнена?
— Бйорне…
— Пробач. І де?
— У трамваї, який слідує повз Фрогнер-парк у бік Майорстуа.
— А що ти там робила у такий час?
— Із цього приводу не турбуйся. Ти на роботі?
— Так.
— Це трамвай дванадцятого маршруту. Дізнайся, де він зараз, і перехопи його. Він не повинен втекти.
— Добре, я вичислю зупинки і пошлю орієнтацію на Валентина патрульним машинам.
— Ось тут є заковика.
— І яка ж?
— Орієнтація. Він змінився.
— Що ти хочеш сказати?
— Пластична операція. Досить значна. Він може ходити по Осло невпізнаним. Пошли мені повідомлення про те, де зупинять трамвай, і я під’їду і вкажу на нього.
— Гаразд.
Беата засунула телефон у кишеню. Тільки зараз вона помітила, як важко дихає. Вона притулилася потилицею до сітки обгородження корту. Перед нею навсібіч рухалися вранішні потоки транспорту, неначе нічого не сталося. Неначе той факт, що вбивця щойно виявив себе, не мав жодного значення.
— Куди вони поділися?
Беата відірвалася від сітки й обернулася на тріскучий голос.
Старий запитально дивився на неї.
— Куди вони усі поділися? — повторив він.
І, помітивши біль у його погляді, Беата швидко проковтнула грудку, що з'явилася в горлі.
— Ви гадаєте, — сказав він, помахуючи ракеткою, — вони пішли до іншого корту?
Беата повільно кивнула.
— Авжеж, швидше за все, — мовив він. — Я маю бути не тут. Вони на іншому корті. Вони на мене там чекають.
Беата дивилася на його вузьку спину, що рухалася у бік виходу з корту.
Потім вона сама швидким кроком попрямувала до Майорстуа. І хоча в голові у неї носилися думки про те, де зараз може знаходитися Валентин, звідки він з'явився і наскільки вони зараз близькі до його затримання, вона не могла позбутися відгомону тихого голосу старого: «Вони на мене там чекають».
Міа Хартвігсен пильно подивилася на Харрі Холе.
Вона склала руки на грудях і стала впівоберта до нього. Навколо патологоанатома лежали великі сині пластикові ємності з відрізаними частинами тіла. Студенти вже пішли з кабінету Анатомічного інституту, розташованого на першому поверсі Державної лікарні, а тепер з’явилося це відлуння з минулого із судово-медичним звітом про Асаєва під пахвою.
Мова її тіла була такою незичливою не через те, що Міа Хартвігсен не любила Холе, а через те, що він прийшов із проблемою. Як завжди. Коли Холе був слідчим, його поява завжди означала масу роботи, стислі терміни і виразну можливість опинитися біля ганебного стовпа за помилки, в яких була тільки мала частка її провини.
— Я кажу, що ми робили розтин Рудольфа Асаєва, — сказала Міа, — і дуже ретельний.
— Недостатньо ретельний, — відповів Харрі, поклавши звіт на один із блискучих металевих столів, на яких студенти нещодавно різали людську плоть.
З-під пледа стирчала мускуляста рука, відрізана нижче плеча. Харрі розібрав букви на блідому татуюванні: «Too young to die».[24] Ну що ж. Може бути, хтось із байкерської банди «Лос Лобос», що потрапив у розбірки Асаєва з конкурентами.
— І що ж примушує вас думати, що недостатньо ретельно, Холе?