— …коментарів.
— Як ви гадаєте, начальник поліції накаже вам з цієї миті завжди ходити із зарядженою службовою зброєю?
Беата Льонн підняла брову:
— Що ви маєте на увазі?
— Службовий пістолет у бардачку Міттета взагалі-то… — Єндем нахилився і з підозрою оглянув інших, намагаючись зрозуміти, чи справді вони не мають в розпорядженні цієї базової інформації. —…Він не був заряджений, хоча поруч лежала ціла коробка патронів. Якби у нього був заряджений пістолет, він міг би врятувати своє життя.
— Знаєте, що, містере Єндем, — сказала Беата. — Насправді можете повторювати мою першу відповідь. І взагалі-то я б вважала за краще, щоб ви забули про нашу маленьку зустріч.
— Чому це?
Двигун запрацював з тихим бурчанням.
— Доброго дня вам, Єндеме.
Беата почала зачиняти вікно, але не досить швидко, отож вона почула насамкінець:
— Вам знаєте кого бракує?
Гольм натиснув на педаль газу.
Катрина побачила, як постать Рогера Єндема зменшується у дзеркалі заднього виду. Але вона дочекалася, коли вони минули Лієртоппен, і тільки потім вимовила вголос те, про що усі думали:
— Єндем має рацію.
— Так, — зітхнула Беата. — Але він більше не з нами, Катрино.
— Знаю, але ж ми повинні спробувати!
— Спробувати що? — запитав Бйорн Гольм. — Розкопати могилу людини, оголошеної мертвою?
Катрина невідривно дивилася у вікно на монотонний ліс, що тягнувся уздовж автостради. Вона згадала, як одного разу пролітала на вертольоті над цими місцями, над найбільш густонаселеним районом Норвегії, і як її вразило, що навіть тут місця такі лісисті й безлюдні. Місця, по яких не подорожують люди. Місця, де можна сховатися. Що навіть тут будинки подібні до маленьких вогників уночі, а автострада — до тонкої стрічки в непроглядній пітьмі. Що неможливо бачити усе. Що людина повинна уміти відчувати. Слухати. Знати.
Вони майже доїхали до Аскера, але весь цей час мовчали, і Катрина нарешті відповіла ствердно на питання, яке досі всі тримали в голові.
— Так, — сказала вона. — Нам його бракує.
Розділ 16
Катрина Братт йшла відкритою площею перед «Шато-Неф», штаб-квартирою Норвезького студентського союзу. Пишні свята, круті концерти, запеклі дискусії. Вона пам’ятала, що союз хотів створити собі саме такий імідж. І іноді йому це вдавалося.
Студентський дрес-код, відколи вона бувала тут, змінився напрочуд мало: футболки, джинси, окуляри ботаніків, старомодні куртки-дутики і «мілітарі». Упевненість у стилі одягу мала закамуфлювати невпевненість, брак старанності, властивий розумним ледарям, страх не утвердитися в соціальному і професійному плані. Але ці студенти були раді, що не належали до тих бідолах на іншому боці площі, до яких зараз прямувала Катрина.
Дехто з них зараз виходив їй назустріч зі схожих на тюремні воріт, що вели до території навчального закладу. Це були студенти в чорній поліцейській формі, що завжди здавалася трохи завеликою, як би щільно вона не сиділа. Катрина з великої відстані могла упізнати першокурсників: вони немовби весь час були зайняті тим, що намагалися утриматися в центрі свого форменого костюма. Їхні кашкети насувалися на очі так, що тінь від козирків закривала обличчя майже повністю — чи то для того, щоб приховати невпевненість, напустивши на себе суворість, чи то для того, щоб не зустрічатися з трохи зневажливими або навіть співчутливими поглядами студентів з іншого боку площі, справжніх студентів, вільних, самостійних, налагоджених критично по відношенню до системи, мислячих інтелектуалів. Студентів, які зачісували назад довге немите волосся, лежачи на сходах у променях сонця; які вивищувались від свого падіння, вдихаючи дим того, що студенти Поліцейської академії могли сприйняти як косяк.
Адже вони дійсно були молодими, кращими представниками суспільства, що мали право на помилки. Їм ще належало зробити свій вибір у житті, а в інших вибір був уже зроблений.
Можливо, так думала тільки Катрина, коли вчилася тут, і їй хотілося крикнути їм, що вони її зовсім не знають. Не розуміють, чому вона вирішила стати поліцейським і що вона збирається зробити зі своїм життям.
Старий вахтер Каспер Касперсен усе так само стояв у будці охоронця біля воріт, але якщо він і пам’ятав студентку Катрину Братт, то нічим цього не виказав, уважно вивчив її посвідчення і коротко кивнув. Вона пішла по коридору до лекційного залу повз двері кабінету, де було відтворене місце злочину. Там була збудована квартира з легкими перегородками і галереєю, звідки студенти могли спостерігати за роботою одне одного зі збору доказів, пошуку слідів, тлумачення того, що сталося.
А ось і двері в пропахлий потом спортзал із матами, що валяються на підлозі, де студенти вправлялися в чудовому мистецтві вкладати людей на землю і приковувати наручниками. Катрина обережно відчинила двері і прослизнула до іншої аудиторії. Лекція була в самому розпалі, і Катрина влаштувалася на вільне місце в останньому ряду. Вона всілася так тихо, що навіть не привернула увагу двох дівчат, що жваво перешіптувалися, сидячи попереду неї.
— Та не така вже вона й хороша. У неї в гуртожитку на стіні висить його фотографія.
— Справді висить?
— Я сама бачила.
— О Господи, він же старий! І страшний.
— Думаєш?
— Ти що, сліпа? — Дівчина кивнула у бік дошки, на якій викладач щось писав, стоячи спиною до аудиторії.
— Мотив! — Викладач обернувся до них і повторив слово, щойно написане на дошці. — Раціонально мислячій людині, яка відчуває звичайні емоції, вбивство психологічно обходиться так дорого, що для здійснення цього вбивства їй потрібен дуже сильний мотив. А дуже добрі мотиви знаходяться зазвичай легше і швидше, ніж знаряддя вбивства, свідки і технічні сліди. І вони, як правило, вказують прямо на потенційного злочинця. Тому кожен слідчий, що розслідує вбивство, повинен розпочинати з питання «чому?».
Він зробив паузу й окинув поглядом аудиторію. Так робить пес, що охороняє стадо, подумала Катрина.
Він підняв указівний палець:
— Тобто, грубо кажучи, знайди мотив — і ти знайдеш убивцю.
Катрині Братт він зовсім не здавався страшним. Не красень, звичайно, в усякому разі, не в традиційному розумінні цього слова, швидше те, що англійці називають acquired taste.[18] Голос його був усе такий же глибокий, теплий, з нотками втомленої хрипоти, й апелював він не лише до молоденьких студентів.
— Отже? — Викладач зачекав трохи, перш ніж дати слово студентці’, що тягла руку.
— Навіщо посилати на місце злочину велику затратну групу криміналістів, якщо блискучий слідчий-тактик вашого штибу може розкрити справу, поставивши декілька продуманих запитань?
У голосі студентки не було жодної іронії, лише дитяча щирість і акцент, з якого можна було здогадатися, що вона приїхала з півночі.
На обличчі викладача швидко змінилися різні емоції: зніяковіння, пригніченість, роздратування, — але потім він зібрався і відповів:
— Не завжди достатньо знати, хто порушив закон, Сільє. Десять років тому, під час хвилі крадіжок в Осло, у відділі пограбувань служила жінка, яка могла упізнати людей, що ховалися під масками, за формою обличчя і силуетом.
— Беата Льонн, — сказала дівчина, до якої він звертався. — Начальник криміналістичного відділу.
— Точно. Тому у восьми з десяти випадків відділ пограбувань знав, хто були ті люди в масках на записах з місць пограбувань. Але у них не було доказів. Відбитки пальців — це докази. Пістолет, що вистрелив, — оце вже доказ. А упевнений у своїй правоті слідчий — це не доказ, незалежно від рівня його чи її інтелекту. Я сьогодні використав ряд спрощень, і ось тепер останнє: відповідь на питання «чому?» не матиме ніякої цінності, якщо ми не знайдемо відповіді на питання «як?», і навпаки. Але ми вже занадто заглибилися в процес. Про технічну сторону розслідувань вам читатиме лекції Фолкестад, — він кинув погляд на годинник. — Наступного разу ми ґрунтовніше поговоримо про мотиви, а зараз ми ще встигнемо розігрітися. Чому люди вбивають людей?