Столе затягнувся і знизав плечима:
— Може, я такий прекрасний психотерапевт, що він вирішив ризикнути.
— Інші припущення є?
— Еге ж. Можливо, він шукає гострих відчуттів. Багато серійних убивць приходили до слідчих під різними приводами, щоб зіткнутися з полюванням на самих себе і відчути тріумф, що їм удалося обдурити поліцію.
— Валентин зняв із себе футболку, хоча мав знати, що тобі відомо про його татуювання. Величезний ризик, якщо ти скоїв злочин, за який тебе розшукують.
— Що ти хочеш сказати?
— Що я хочу сказати?
— Ти хочеш сказати, що у нього є неусвідомлене бажання бути спійманим? Що він прийшов до мене, аби я його упізнав? А коли мені це не вдалося, він підсвідомо допоміг мені, показавши татуювання? Це не було випадковістю, він розумів, що я побачу його відображення.
— І коли він добився свого, то здійснив відчайдушну втечу?
— Свідомість узяла гору. Це може пролити нове світло на вбивства поліцейських, Харрі. Вбивства, які скоює Валентин, — це насильницькі дії, і йому підсвідомо хочеться, щоб вони припинилися, він хоче бути покараним, хоче екзорцизму, хоче, аби хтось зупинив демона, що живе всередині нього. І коли ми не змогли його узяти за скоєння первинних убивств, він робить те ж саме, що й багато серійних убивць: підвищує ризик. У його випадку — здійснюючи напади на поліцейських, які не змогли упіймати його першого разу. Адже він знає, що на розслідування вбивств поліцейських будуть кинуті абсолютно усі сили. І врешті-решт, він демонструє своє татуювання людині, котра, як йому відомо, бере участь у розслідуванні. Я гадаю, можливо, ти маєш рацію, Харрі.
— М-м-м, не знаю, чи це добре. Як щодо простішого пояснення? Валентин не такий обережний, яким має бути, бо йому нічого боятися.
— Не розумію, Харрі.
Харрі затягнувся і випустив дим із куточка рота, втягуючи його знову через ніс. Цього трюку він навчився у білявого німця, що грав на диджериду у Гонконгу: "Exhale and inkale at the same fucking time, mate, and you can smoke your citarettes twice".[42]
— Іди додому і відпочинь, — запропонував Харрі, — нелегкий видався день.
— Спасибі, але начебто психолог тут я, Харрі.
— А вбивця, що тримав блискучу сталь біля твого горла? Пробач, лікарю, але тобі не вдасться позбутися цього спогаду в раціональний спосіб. Жахи юрмляться чергою, повір мені, я там був. Тож поговори про це з колегою. Це наказ.
— Наказ? — обличчя Столе злегка викривилося в подобі посмішки. — Тепер ти шеф, Харрі?
— А ти коли-небудь у цьому сумнівався? — Харрі опустив руку в кишеню і дістав телефон. — Слухаю?
Він кинув недопалок додолу:
— Загасиш? Вони дещо знайшли.
Столе Еуне подивився услід Харрі, що зник у дверях. Потім перевів погляд на недопалок і обережно опустив на нього черевик. Натиснув. Покрутив ступнею. Відчув, як під тонкою підошвою сигарета розвалилася. Столе відчув приплив люті. Він знову покрутив ступнею, втираючи фільтр, попіл, папір і м’які рештки тютюну в асфальт. Потім кинув свій недопалок і повторив рух. Йому хотілося кричати, бити, сміятися, плакати. Він відчував усі відтінки смаку своєї сигарети. Він жив! Жив, дідько б їх усіх узяв!
— Готель "Касба" на вулиці Ганге-Ролв, — повідомила Катрина Харрі, що ще не встиг зачинити за собою двері. — У цей готель зазвичай посольства селять своїх співробітників, поки їм шукають житло. Порівняно недорогий, номери маленькі.
— М-м… Чому саме цей готель?
— Це єдиний готель, куди постачають такі ватні палички. Розташований у тому районі міста, по якому проходить маршрут дванадцятого трамвая, — сказав Бйорн. — Я зателефонував туди. У них не зареєстровані Ставнес, Єртсен і Юхансен, але я відправив їм фоторобот, складений Беатою.
— І?
— Портьє сказав, що у них є схожий постоялець, такий собі Савицький. Той сказав, що працює у Білоруському посольстві. Зазвичай він іде на роботу в діловому костюмі, але останнім часом став ходити у спортивному. І їздити на велосипеді.
Харрі схопив слухавку стаціонарного телефону:
— Хаген? Нам потрібна "Дельта". Негайно.
Розділ 33
— Значить, ти хочеш, щоб я це зробив? — сказав Трульс, крутячи у руках келих пива.
Вони сиділи у бістро "Кампен". Мікаель запевнив його, що це — пристойний ресторан у стилі Східного Осло, вважається популярним у правильних людей, які більше цікавляться культурою, ніж грошима, у людей, низького річного доходу яких вистачає лише на те, щоб підтримувати свій студентський стиль життя, не викликаючи при цьому співчуття.
Трульс прожив у Східному Осло усе своє життя, але ніколи не чув про це місце.
— А навіщо мені це робити? — поцікавився він.
— Тимчасове усунення, — сказав Мікаель, виливаючи рештки води з пляшки в склянку. — Я його скасую.
— Справді? — Трульс із підозрою подивився на Мікаеля.
— Так.
Трульс зробив ковток із келиха і провів рукою по губах, хоча піна вже давно осіла. Він не поспішав.
— Якщо це так просто, чому ти не зробив цього раніше?
Мікаель заплющив очі і глибоко вдихнув:
— Це не так просто, але я це зроблю.
— Тому що…
— Тому що зі мною буде покінчено, якщо ти не допоможеш.
Трульс реготнув:
— Це ж треба! Як швидко усе може змінитися! Еге ж, Мікаелю?
Мікаель Бельман огледівся. Зал був повен, але він вибрав це місце, бо сюди не ходили поліцейські, а він не повинен був потрапляти їм на очі в компанії Трульса. І він підозрював, що Трульс це зрозумів. Ну то й що?
— Та нічого. Я можу використати когось іншого.
Трульс глузливо розсміявся:
— Чорта з два ти можеш!
Мікаель ще раз огледівся навсібіч. Він не хотів шикати на Трульса, але… Раніше Мікаель зазвичай міг передбачати реакцію Трульса, умів маніпулювати ним у своїх інтересах. Але з його другом дитинства сталася зміна, з’явилося щось темне, щось зле і незбагненне.
— Мені потрібна відповідь. Негайно.
— Гаразд, — сказав Трульс, допиваючи пиво. — Усунення — це добре. Але мені потрібно дещо.
— Що саме?
— Трусики Ули.
Мікаель тупо дивився на Трульса. Він що, п’яний? Чи отой дикий вираз вологих очей нікуди не зникав останнім часом?
Трульс зареготав ще зухваліше і гучно опустив келих на стіл. Дехто з поважних відвідувачів обернувся в їхній бік.
— Я… — почав Мікаель. — Я подивлюся, що…
— Та я жартую, ідіоте!
Мікаель криво усміхнувся:
— Я теж. Значить, ти…
— Дідько, ми ж друзяки змалку, хіба ні?
— Звичайно, так. Ти навіть не уявляєш, як я тобі вдячний, Трульсе, — Мікаель вичавив посмішку.
Трульс простягнув над столом руку і важко поклав її на плече Мікаеля.
— Чому ж, уявляю.
"Якось воно занадто важко", — подумалось Мікаелю.
Не було ніякої рекогносцировки, ніякого вивчення схеми розташування коридорів, виходів і можливих шляхів відступу, ніякого оточення з поліцейських автомобілів для перекриття доріг, по яких мчав "гелендваген" "Дельти". По дорозі Сіверт Фалькейд провів короткий брифінг, прокричавши свої повідомлення. Важкоозброєні чоловіки, що сиділи позаду нього в машині, мовчали, що означало: вони зрозуміли.
Питання було в часі і в тому, чи знадобиться їм найкращий у світі план, якщо пташка вже чкурнула.
Харрі знав, що їхній план у рейтингу світових планів посідає не друге і не третє місце. Сам він сидів у кінці дев'ятимісної машини і слухав.
У першу чергу Фалькейд поцікавився у Харрі, чи є, на його думку, у Валентина зброя. Харрі відповів, що при вбивстві Рене Калснеса використовувалася вогнепальна зброя. Крім того, він вважав, що Беаті Льонн погрожували вогнепальною зброєю.
Харрі подивився на чоловіків, що сидять попереду нього. Поліцейські, що добровільно погодилися брати участь у збройних операціях. Харрі знав, яку надбавку до зарплати вони отримують. Не надто велику. І ще він знав, чого, на думку платників податків, можна вимагати від бійців "Дельти". Багато чого. Скільки разів він чув, як люди, підбиваючи підсумки їх роботи, критикували "Дельту" за те, що бійці загону не йдуть на великий ризик, не мають такого собі сьомого відчуття, яке підказує їм, що знаходиться за зачиненими дверима, у захопленому літаку, на лісистому березі, і не кидаються вперед сторчголов. Згідно з такою політикою, боєць, що виконує в середньому чотири завдання на рік, тобто близько сотні завдань за двадцять п’ять років служби, повинен був просто благати, щоб його убили на службі. Але річ у тому, що загинути — означало напевне зірвати виконання завдання і наразити на небезпеку інших бійців "Дельти".