Це показалося доцільне, бо заки ще його приказ успіли виконати, прибіг посланець із гетьманської квартири, щоб Нечай рушив негайно з кінними сотнями в погоню за ворогом. На малому клаптику паперу було написане гетьманською рукою:
"Даниле! Осінський із цілим полком німецької піхоти йде останній, охороняючи поляків. На Бога, не дай їм дійти до Константанова, бо там кріпкі мури, і вони могли б добре боронитися, коли б до них дісталися. Візьми кілька гармат із собою." Дорога на Константинів була розбита, з бездонними калюжами та ямами, в яких позастрягали покинуті вози, карети, виповнені теж усяким добром. Але тепер Нечай не дозволив нікому задержуватися, лише вів полк дальше й дальше.
Коли минули переправу через річку, стали щораз частіше зустрічати спізнених утікачів, яких рубали, не зупиняючись. Врешті в полуднє побачили далеко перед собою густі ряди німецької піхоти, що одна-єдина відступала в порядку.
Побачили нас! Побачили! — закликали старшини біля Нечая.
А в Нечая ріс подив, росло признання для тієї могутньої людської машини. Довгий вуж німецької піхоти навіть не затримувався. Видно було тільки, як офіцери давали прикази. В одну мить на очах козацьких сотень став творитися великий чотирикутник, рівний, упорядкований, справний, без зайвої суматохи й біганини. Йшло те все так, немов на полі вправ. Іще не з’їхали з горбка, на якому їх побачили німці, а вже чотирикутник був готовий, грізний, ніби людська фортеця.
— Аж душа радується, коли дивитись на таке військо — обізвався, не втерпівши, Байбуза.
— Зеленський — спитав Нечай. — Бачиш?
— Бачу.
— Змогла б зробити це твоя піхота?
— Так скоро і справно? Ні. Певно, що ні.
— Того жадна інша піхота не зробить — зауважив Красносельський.
— Аж шкода нищити таке військо — промовив Нечай.
— Може здадуться?
— Вони?
— Спробувати можна.
— Добре, спробуємо.
Під’їздили щораз ближче. Нечай став у стременах і поглядом перебігав своїх людей. Помітив, що сотні поступали в ладі, також стрійні, справні, здисципліновані, і це наповнило його гордістю.
— Гей, друзі, хто говорить по-німецькому?
— Я можу — заявив Красносельський.
— Приймешся під’їхати до них і порадити їм, щоб здалися?
— Можу — повторив Красносельський.
Відтявши шаблею зелену галузку з придорожної калини, Красносельський устромив шаблю в піхву, підняв галузку собі понад голову й поволі під'їхав до німців на віддаль голосу.
З німецького боку появився офіцер, що пішки протиснувся крізь піхотні ряди і підійшов до сотника.
Говорили коротко. Хоч козаки не розуміли мови, побачили, що з цього нічого не вийде, по поставі німецького офіцера та по заперечних рухах його голови.
Незабаром Красносельський повернувся.
— І що? — спитав Нечай.
— Нічого. Це підполковник Міллєр.
— Що казав?
— Осінський є командант. Його нема там, а Міллєр сам не має права.
— То Осінський утік?
— Видко.
— Що ж цей Міллєр казав?
— Що не здадуться. З Осінським треба говорити.
Старшини засміялися.
— Шукай вітра в полі! — крикнув хтось.
— Усі польські пани повтікали.
— Німці мусять їх рятувати.
— І рятують — відізвався Нечай. — Вони згинуть, але затримають погоню і тамті справляться з утечею.
— Шпаченко, скажи мені, скільки їх є?
— Поверх тисячі — відповів Шпаченко.
— А ти, Зеленський? Як думаєш, скільки їх?
— Тисяча шістсот люда, не враховуючи тих, що в середині чотирикутника.
Гармати, які спізнилися з причини болотнистих доріг, стали саме з'їжджати з горбка.
— Підтягнути їх до самих сотень і з ними разом підступати вперед. Ладувати сіканим оловом.
Німці приготовлялись також. Ліс довженних списів, що їх держав перший ряд піхоти, похилився і вони вбивали задні їх кінці в землю. Обидва передні ряди приклякли і рівний ряд мушкетів розтягнувся від одного кінця до другого. Цілий реґімент піхоти виглядав, як якийсь величезний їжак, що вістрями своїх довгих списів та грізними дулами мушкетів хоче відстрашити скорих собак від себе.
Сотні підступали вперед і так дійшли до засягу мушкетного стрілу. Наладовані сіканцями гармати грізно насторожились на піхотні лави. Льонти запалені. Ждали на знак.
Нечай переїздив від сотні до сотні.
— Скочити зараз, як тільки гармати вистрілять. Не отягатися! Що сили в конях!
Усе було готове. Німці з камінним спокоєм приглядалися до приготувань. Чекали, як ловець чекає на дичину, щоб підійшла ближче під стріл.
Тихо було в повітрі. Сірі хмари нависли низько на небі. Стада ворон зібралися з усіх сторін, наче прочуваючи недалеке багате жерунство.
Нараз блисла Нечаєва шабля.
— Вогню!
Ревнули гармати й закрили все хмарою диму. Сполошені коні рвалися вперед.
— Вперед! Вперед! — неслися гострі прикази старшин і збита маса їздців кинулася скоком з місця. Віддаль була невелика. Зустріла їх нищівна пальба піхоти, але кіннота перла вперед. Щілинами, що їх пробили гармати, ввірвалася в ряди піхоти і верхівці стали рубати шаблями залізні шоломи. Щілини ставали ширші й ширші. Нові сотні, як вихор, вривалися в ті прогалини і могутній чотирикутник заломився, прис і розскочився на десятки поменших, де ще завзято боронилися німці, дорого продаючи своє життя.
Не було вже часу на ладування мушкетів.
Боротьба перейшла на білу зброю, в якій козацька кіннота мала перевагу. Задні стіни чотирикутника заатаковані тепер з обох боків, змішалися. Німці падали густо під козацькими шаблями.
Як кіннота ввірвалася вже до нутра чотирикутника, Нечай відступив із бою та з коня приглядався, як винищували піхоту. З обличчя спливала йому кров. Це мушкетна куля зачепила його в хвилині, коли скакав конем у чотирикутник. Але він, не звертаючи на це уваги, стежив за боєм, що кипів довкруги.
Під’їхав до нього осавул Кривенко.
— Ти ранений, полковнику?
— Здається. Не чую болю. Либонь тільки шкуру здерла куля. Міллєра не знайшли?
— Міллєр упав.
— Шукайте за якимось офіцером. Може тепер здадуться? По що стільки крови проливати?
Але офіцера не знайшли.
Один за одним під’їздили до Нечая сотники, червоні, спочені, задихані, скроплені своєю й ворожою кров’ю, ще з полум’ям бою в очах.
Бій кінчився. Малі групи ще тут і там боронилися. В деяких місцях німці стали кидати зброю й підносити руки. Нечай казав брати в полон усіх, що піддаються й поволі почали підводити бранців.
Козаки почали збирати зброю й вантажити на вози, що густо стояли на дорозі, покинуті поляками в утечі. Поле було встенеле густим трупом і лише тепер Нечай побачив, скільки шкоди наробив перший мушкетний вогонь німецької піхоти. В місцях, де наступала його брацлавська сотня, лежали цілі стоси побитих коней і людей. Небагато ліпше виглядало поле там, де ввірвалися в піхоту сотні тульчинська і немирівська.
Як сумерк заходив, усе було готове.
— Скільки полонених? — спитав Нечай, якому перев’язали вже рану.
— Сто п’ятдесят — відповів Габач.
— Скільки наших упало?
— Вбитих і тяжко ранених коло двох сот.
Нечай похилив голову.
— Шкода хлопців, шкода. Дужі ці німці. На чужій землі впасти і за чужу справу. Скільки їх упало?
— Близько п’ятнадцять соток.
Темніло вже, коли брацлавський полк повертався до табору, залишаючи на пожертя вовкам та крукам єдиних оборонців Речіпосполитої Польської.
А там у далекій Варшаві пан полковник Осінський мав незабаром дістати нову промоцію, признання й похвалу за самопосвяту його реґіменту, за відвагу й успішну оборону польського війська в його втечі.
Тінь Кисіля
Ганна Грузевичева, як її звали: тітка Ганна, була сестрою матері Нечая. Він ледве пам’ятав свою матір, бо вмерла йому, ще коли був малим хлопчиною. Тітка Ганна, яка овдовіла й була бездітна, цілим серцем прив’язалась до синів своєї сестри, Данила й Івана. Матвій був куди старший і був на Січі ще за життя батька. Іван також швидко вилетів із гнізда, вчився в колегії, яку заснував великий київський митрополит Петро Могила, і потім на Січі попав у татарський полон. Кілька років перебував то в Криму, то в Анатолії, навчився турецької і татарської мов і пізнав тамошнє життя. Коли згодом Данило віднайшов його та викупив, на Січі вважали його за знавця Криму й Туреччини і тому в часі повстання гетьман обрав його на постійного резидента в Бахчисараї.