Христя піднесла глибокі сині очі на Климовського й повела головою.
— Темна я, як бачу, мов та чорна ніч, бо нічого не розумію.
— Чого не розумієш, Христе?
— Коли в Польщі людям зле і в Московщині ще гірше, то в нас також має бути зле? А що, коли люди побачать, що від панської неволі можна визволитись, і підуть укупі з нами?
— В тому саме, Христе, й діло! Тому пани в усіх країнах тримаються разом, тому католицька шляхта в Польщі йде рука в руку з лютераном Радивилом, із православним Лупулом, ба, готова піти навіть із православним царем, чи з турком, щоб тільки здавити бунт. Скрізь пани лякаються, що нарід збунтується, бо скрізь нарід бажає волі. Чому ось три роки вже московський цар не хоче нам дати помочі проти ляхів? Ти знаєш, що в час останньої війни з Москвою поляки зайняли Смоленськ та й інші городи. Була б цареві добра нагода їх відбити. Але він цього не робить. Чому?
Христя згадала, що про це говорив іще восени Лисовець, подумала хвилину й запитала:
— І нема в світі країни, де люди жили б вільно, де не було би панів ані рабства?
Климовський розвів руками.
— В Австрії, в Італії, у Франції посполитий люд стогне в ярмі. По містах легше, бо міста мають свої права. Правда, є одна країна вільна. Маленька вона, високими горами обведена... Звуть її “Вільними Кантонами”... Так що ж. Бачиш, там тільки ліси, скелі, гори, й вічні сніги на них.
Ніхто на ту країну не ласиться, не спокушається, не зазіхає нікому вона не потрібна, тому й вільна. Але коли в наш чорнозем хто ногу встромить і вона йому загрузне в товсте болото, не хоче він тоді вже витягти тієї ноги назад. Може й не годен. Занадто вже оцей чорнозем масний... Так ось наш гетьман, хоч і яку має голову, не знає, на яку ногу ступити. Покластися на власні сили, помочі не шукаючи, чи поступитись і знайти поміч проти ляхів? Не забувай, Христе, також, що край уже виснажений війною, що пошесть скрізь шириться та що не всі такі тверді, як твій Данило. Ой, не всі!
Климовський принишк, глянув на вогонь, підняв грубе букове поліно, щоб поставити його в багаття та задержався, наче б хотів іще щось сказати. Але, видно, роздумався й кинув поліно в червоний жар. Розсипались дрібні іскри на всі боки так, що аж старий вовчур Мурза, який разом із Христею прибув із Загір’я, підвівся з землі. Випростався, потрусив тілом, зідхнув глибоко, поглянув навкруги та, відсунувшись від вогню, поклався знову на землю, з головою на здоровенних передніх лапах, щоб далі пересипати життя.
Друге і третє поліно полетіло за першим у вогонь.
Але Климовський, потонувши в думках, мабуть не знав, що робить, бо коли знечев’я почув доторк руки на своєму рамені, стрепенувся, немов зі сну пробудився, підніс очі і тільки тоді побачив, що Христя сидить біля нього на лавці та дивиться йому просто у вічі.
— Ви такі розумні, пане Климовський! Стільки знаєте! Скажете мені правду, як я вас про щось запитаю?
— Завжди правду говорив я тобі, Христе.
— Знаю. І тепер?
— І тепер скажу.
Христя поклала свої руки собі на горло.
— Що сталося в Чигирині?
— Ти про Кобилецького?
— Про Кобилепького я знаю.
— Так про що?
— Шось сталося в Чигирині, бо з того часу Данило не той стяв. Я хочу знати, що?
— Він тобі нічого не казав?
— Ні.
— Про розмову з гетьманом не говорив?
Христя заперечила головою.
— Гм... Видно не хотів тебе без потреби лякати. Отож не погодилися вони з гетьманом. Чого іншого хотів твій Данило, чого іншого вимагав від нього гетьман. Так ось Данило тепер сипле вали серед лютого морозу, укріпляє міста, бо так гетьман хоче. Але сама ти знаєш, Христе, який він тепер став грізний та суворий. їздить від сотні до сотні, від міста до міста, ніби жене його щось. Не має спокою в душі.
— Чого гетьман хоче?
— Щоб Нечай обсадив міста і мав пильне око на коронне військо.
Христя глянула на Климовського, не розуміючи.
— ?
— Розумієш?
— Адже він і пильне око має на поляків, і вали сипле і сотні ставить.
— Так — притакнув Климовський. — Словом: робить, що гетьман наказав, і більше, бо гетьман і не сподівався, щоб він так серед зими зміг укріпити міста.
— Чого ж . . . Чого ж хоче Данило?
— Каже, що такого широкого простору ні одним, ні двома полками не зможе оборонити. Він хотів рушити на поляків і заскочити їх так, як вони його задумували заскочити.
— А гетьман?
— Гетьман про це не хоче й чути.
— Чому?
Климовський розвів руками.
— Нова війна... Татари непевні... Чи я врешті знаю?
— То значить: Данило не має надії оборонитися?
Климовський поглянув на Христю, не відповідаючи.
— Що ж йому тоді залишається? Відступити з полком під Гумань?
Климовський відповів тільки після довшої хвилини міркування.
— Не думаю, щоб Данило схотів відступати. Це значило б, що вся його праця пішла марно, всі його зусилля, ввесь його труд. Він людей не залишить. Вони це знають і кажуть: “Ні, наш полковник нас не покине, не лишить нас на поталу полякам та шляхті.”
По хвилинній перерві хитнув головою. — Ні, Христе. Я не думаю, що Данилові багато залишилося, до вибору... Так. Ось уся правда, Христе! — докінчив різко і вмовк.
Христя встала і поволі підійшла до вікна. Гляділа на білий сніг, що покрив брацлавські поля, на ліси, що темніли на тлі засніжених піль, на недавно висипані вали, що їх свіжий сніг уже встиг притрусити, на дахи будинків, що тулилися до себе, немов гріли один одного, та на прикриті плахтами гармати, що стояли на замку, готові кожної хвилини рвати вогнем і залізом.
Смуток обхопив її, жаль стиснув за серце, в очах закрутилися сльози.
Пригадала собі свої власні слова, що панів вони у Брацлавщину не допустять, зрозуміла, що їм тут жити, або вмирати та що іншого виходу немає.
— Чому він мені цього всього не сказав? — вихопилось в неї питання, не знати, чи до Климовського, чи до матері.
— Не хотів тебе тривожити.
— Тепер хоче, щоб я до тітки Ганни в Київ їхала. А я думала... О, Боже! А я думала, що він не хоче мене мати при собі.
І з гіркими сльозами вибігла з кімнати.
Бурсаки
— Я, Даниле, не поїду ні в Київ, ні кудинебудь інде від тебе. Моє місце тут при тобі. Знаєш?
Нечай водив за нею очима. Такою вродливою, такою ясною, такою рідною вона ніколи не видавалась йому, як тепер.
— Я стільки наплакалася — почала знову, сідаючи йому на коліна й обіймаючи обома руками його за шию. — Я думала, що розлюбив, що другу знайшов. Я була така нещасна, а ти слова не сказав на розраду, а ти в Київ мене висилав.
Нечай пригорнув дружину до себе. Віддавна не було йому так легко на душі. Наче хмари розвіялись, наче синє й чисте небо всміхнулося, наче сонце в душу ввійшло.
— Христе! Моя ти Христе!
— Чи не краще було мені це все від тебе почути? Ти поганче якийсь, ти турку!
Заблисли в усмішці його зуби, наче вовчі.
— Який же я турок, коли тільки тебе одну маю й тебе одну тільки кохаю? І кохаю так дуже; що своє життя віддав би за тебе, що хотів би тебе від усякої негоди охоронити, своїм життям за твоє кохання заплатити. А ти любиш мене? Любиш, Христе?
— Більше, ніж когонебудь на світі. З тобою, Даниле, хочу жити й умирати. З тобою для мене сонце і світло, без тебе ніч і темрява. Буду могти їздити з тобою?
Обняв її, стиснув у своїх раменах, устами припав до її уст. Як віддиху йому не стало, вона знову повторила: