Делла, як на те, усвідомлювала, в якому душевному стані перебуває її сестра. І якщо зовні вона трималась бадьоро, то в глибині душі неабияк побоювалась щодо можливих наслідків. Але вона вірила у Полліанну і, раз поклавшись на дівчинку, вирішила дозволити тій одразу розпочати свою роботу самій, без стороннього втручання. Для цього вона примудрилась влаштувати так, щоб місіс Керю зустріла їх з дівчинкою на вокзалі; а там, одразу по перших привітаннях, представила одна одній гостю і сестру і, пославшись на попередню домовленість, просто зникла. Таким чином, місіс Керю не встигла отямитись, як залишилася з дитиною віч-на-віч.
— Делло, ох… Делло, ти не можеш… Я ж не… — розпачливо гукнула вона, намагаючись затримати сестру.
Але та була вже далеко і, якщо чула, то не показала виду. Сприкрена Місіс Керю обернулася до малої, що стояла поруч.
— Яка прикрість! Вона вас не почула… — сказала Полліанна, проводжаючи медсестру поглядом, сповненим надії. — А я так хотіла, щоб вона ще трішечки побула зі мною… Але тепер у мене є ви. І я з цього щаслива.
— Атож, у тебе є я, а у мене є ти, — дещо похмуро підтвердила жінка. — Ходімо, нам у цей бік, — додала вона, показуючи праворуч.
Полліанна слухняно повернула і почимчикувала поруч з місіс Керю через велетенський вокзал. Раз чи двічі вона занепокоєно глянула у насуплене обличчя жінки. І, нарешті, наважилась висловити свої побоювання.
— Мабуть, ви сподівалися, що я буду гарненькою… — промовила вона схвильовано.
— Гарненькою? — перепитала місіс Керю.
— Так, кучерявенькою, знаєте, і таке інше. Зрозуміло, вам цікаво було, яка я на вигляд. Так само, як мені було цікаво про вас. Але я одразу знала, що ви мила і славна, як ваша сестра. Я могла це уявити, дивлячись на неї, а вам, звісно, не було на кого подивитись. А я насправді не гарненька, бо веснянкувата. І це не дуже приємно, коли чекаєш на гарненьку дівчинку, а приїжджає така, як оце я. Натомість…
— Що ти верзеш, дитино! — різкувато перервала її місіс Керю. — Ходімо по твою валізу, а тоді поїдемо додому. Я сподівалася, моя сестра побуде з нами; але, схоже, вона не здатна присвятити мені навіть один вечір.
Полліанна усміхнулась і кивнула.
— Я вас розумію. Але, мабуть, на неї хтось чекав, я так думаю. У санаторії вона щомиті була комусь потрібна. Це, либонь, обтяжливо, коли людям повсякчас щось від тебе треба. Виходить, ти часто собі не належиш. З іншого боку, треба, мабуть, радіти, що ти завжди комусь потрібна?
Відповіді не було: вперше у житті місіс Керю замислилася: чи є у світі хтось, кому вона справді потрібна? Втім, не дуже й хотілось би їй бути комусь потрібною, сердито сказала вона собі і насуплено зиркнула на дівчинку.
Полліанна того погляду не зауважили — очі їй розбігалися на вигляд навколишньої метушні.
— Лишенько, скільки люду! — в захваті вигукнула вона. — Навіть більше, ніж того разу. Але я, хоч як видивляюсь, нікого з тих не бачу, хто мені трапився тоді. Зрозуміло, пані з дитинкою годі шукати, бо вони самі з Гонолулу. Але ж була ще дівчинка, Сюзі Сміт, вона тутешня, з Бостона. Може, ви її навіть знаєте. Ви не знайомі з Сюзі Сміт?
— Ні, з Сюзі Сміт я не знайома, — сухо відказала місіс Керю.
— Справді? Вона дуже славна і дуже гарненька: чорнява, з такими кучериками… знаєте, у мене такі будуть, коли я піду в рай. Та ви не хвилюйтесь: я її постараюся знайти і вас познайомлю з нею. Ой, який неймовірно гарний автомобіль! А ми що, на ньому поїдемо? — вигукнула Полліанна, коли вони раптом зупинилися перед розкішним лімузином, дверцята якого відчинив перед ними одягнений у ліврею шофер.
Шофер не спромігся приховати усмішку. Місіс Керю, натомість, відповіла тоном людини, для якої поїздка в авто — лише втомливе пересування з одного пункту в інший.
— Так, ми поїдемо машиною. Перкінсе, додому, — додала вона, звертаючись до шанобливого шофера.
— Ох! То це ваш автомобіль? — запитала Полліанна, упізнавши в манері жінки типові риси власниці. — Який же він пречудовий! То ви маєте бути страшенно багатою! Тобто надзвичайно заможною. Заможнішою за людей, у яких килими у кожній кімнаті і морозиво по неділях, як у Вайтів із моєї «Жіночої допомоги». Тобто це його жінка була в «Жіночій допомозі». Тоді я вважала їх багатими. А нині я знаю, що багаті — це у кого каблучки з діамантами, покоївки і котикові шуби, а ще шовкові й оксамитові сукні на щодень. І автомобіль. У вас усе це є?
— Та начебто ж є, — блідо всміхнувшись, визнала місіс Керю.
— Тоді ви, безперечно, багата, — з виглядом знавця кивнула Полліанна. — У моєї тітки Поллі теж усе це є. Тільки, замість автомобіля у неї конячка.