Розділ 7. Покарання для Полліанни
О пів на другу Тімоті привіз міс Поллі та її племінницю до міста, де вони стали ходити по крамницях.
Вибір нового гардеробу для Полліанни перетворився на захопливе видовище для всіх, кого це так чи інак зачепило. Міс Поллі відчувала незвичайну слабкість, ніби здійснила прогулянку по краю вулкана над кратером із розпеченою лавою. Продавці ж отримали безліч смішних історій, які із задоволенням переповідали своїм знайомим та друзям аж цілий тиждень. Полліанна виходила із кожної крамниці із сяючою посмішкою та відвертими зізнаннями. Одному з клерків вона пояснила:
— Коли в тебе немає речей, окрім тих, що приходили з пожертвами, дуже радісно ходити по крамницях, приміряти й купувати нові речі, які до тебе ніхто не носив і які не треба ушивати чи відпускати, бо вони тобі не підходять.
Похід по крамницях тривав майже весь день, після чого вони повечеряли вдома. Полліанна із задоволенням поговорила зі старим Томом у саду а потім із Ненсі на ґанку, коли та помила весь посуд, а тітка Поллі поїхала в гості до сусідки.
Старий Том розповів Полліанні дуже цікаві речі про її маму, і дівчинка почувалася надзвичайно щасливою. Ненсі ж розповіла про невеличке господарство в Корнері, де лишилася її дорога мати, братик і сестри, пообіцявши, що якось, коли поїде навідати рідних, візьме Полліанну з собою, якщо вона захоче.
— У них такі чудові імена, якби ти тільки знала! Тобі вони б сподобалися! — зітхала Ненсі. — Елджернон, Флорабель і Естель. Я… я просто ненавиджу ім'я «Ненсі»!
— Ненсі, як ти можеш таке казати?! Чому?
— Бо воно не таке, як в інших. Розумієш, я була першою дитиною, і мама ще не читала романів, у яких вона потім познаходила всі ці чарівні імена.
— А мені подобається ім'я «Ненсі», бо воно твоє, — зауважила Полліанна.
— Гм! Що ж, думаю, тобі сподобалося б і «Клариса Мейбел», — відповіла на це Ненсі, — а я б із таким ім'ям почувалася щасливішою. Хіба ж воно не прекрасне?
Полліанна раптом засміялася.
— Принаймні ти маєш радіти, що тебе не назвали Гіпзибою, — мовила вона.
— Гіпзибою?!
— Так, саме так звуть місіс Байт. Чоловік зазвичай називає її «Гіп», а їй це страшенно не подобається. Вона якось зізналася, що коли він кличе «Гіп, Гіп!», їй здається, що наступної миті він додасть: «Ура-а-а!». А їй, розумієш, не подобається, коли кричать: «Ура».
На похмурому обличчі Ненсі з'явилася широка усмішка.
— Ну й розумні ви, міс Полліанно! А знаєте що? Тепер щоразу, коли я чутиму «Ненсі», мимоволі згадуватиму про «Гіп-гіп» і хихотітиму. Та що там казати — тепер я навіть рада… — раптом служниця зупинилася і здивовано поглянула на дівчинку: — Міс Полліанно, то ви грали у гру, коли розповіли мені про Гіпзибу?
Полліанна насупилася, а потім весело розсміялася.
— А знаєш, Ненсі, тут ти цілком права! Я таки грала у гру, але це був якраз один із тих випадків, коли я навіть сама цього не розуміла. Це трапляється, коли ти повністю звикаєш до того, що завжди знаходиш чому порадіти. У всьому можна знайти щось хороше, привід для радості, варто лише пошукати!
— Що ж, м-може й так, — затинаючись, мовила Ненсі, однак із певним сумнівом.
О пів на дев'яту Полліанна пішла спати. Москітні сітки ще не привезли, і маленька кімната на горищі розігрілася, як пічка. Полліанна благально подивилася на наглухо зачинені вікна, проте відчинити їх не наважилася. Вона скинула одяг, акуратно його склала, прочитала молитву, а потім загасила свічку й лягла в ліжко.
Вона не знала, скільки часу провела без сну, крутячись у нагрітому за день ліжку, але їй здавалося, що минула вічність. Врешті дівчинка вилізла з постелі, підійшла до дверей і, відчинивши їх, вийшла на горище. Там панувала оксамитова темрява, і лише місяць крізь невеличке віконце кидав на підлогу доріжку світла. Полліанна намагалася не звертати уваги на те, що зусібіч її оточувала суцільна темрява. Дівчинка глибоко вдихнула і ступила на сріблясту місячну доріжку, що вела до вікна.
Полліанна марно сподівалася на те, що хоча б на цьому віконечку є сітка від комах — її там не було. А за вікном простягався справді чарівний світ, у якому було вдосталь свіжого повітря. Ах, як би добре було там гарячим щічкам і долоням!
Коли дівчинка підійшла ближче й почала дивитися крізь скло, вона побачила ще дещо: просто під віконцем розкинувся плаский дах літньої веранди міс Поллі. Полліанна не зводила з нього очей. О, якби вона тільки могла потрапити туди!
Дівчинка злякано озирнулася навколо. Десь позаду лишилася її задушлива кімнатка із не менш задушливим ліжком, та до неї потрібно було пройти через суцільну темряву, хіба що витягнувши руки уперед, щоб ні на що не наштовхнутися. А перед нею відкривалося чудове видовище — і там було свіже повітря, місячне світло й нічна прохолода.