Не встигне розтанути сніг, як до трави прямують усі копитні, і першими — муфлони.
Пастух Авдал розподілив випаси колгоспної ферми на окремі частини і по черзі переганяв худобу з однієї на іншу, поки не дійшов до цілини. Тут він зупинився.
Полюючи з Арамом на диких кіз, Авдал набрів на багаті трави, що виросли по берегах потоку, і вирішив привести сюди колгоспні отари.
Поки мисливці блукали по навколишніх скелях, вівці паслись, потопаючи в морі рудої трави. Іноді Авдал, сівши на камені, починав грати на сопілці, сумні свої мелодії. Ло, ло, ло, ло…
У курдів є звичай водити за отарою одного-двох ослів. Ослики возять на собі повні хурджини з їжею. А коли на луках ягняться вівці, новонароджених кладуть у хурджини, і спокійна тварина, м’яко погойдуючи на своїй спині ягнят, обережно приносить їх на ферму. В ті дні, коли окоту не буває, віслюка навантажують зібраним у горах паливом — нема чого тварині, що звикла носити на собі вантажі, повертатися додому порожняком.
Якось перед заходом сонця, коли пастухи набрали хмизу й почали вантажити його на віслюків, звідкись знизу прибіг сторожовий собака. В зубах у нього було старе курдське аба. Собака приніс його прямо Авдалу.
Розумні очі пса, здавалось, говорили: «Поглянь, чи не нашого Асо це одяг?».
Серце пастуха стислося від болю. Він крутив у руках брудну, задубілу одежу сина, і йому хотілось кричати, всьому світові розповісти про свою втрату.
— Де ти знайшов її, Чало-джан, де? — ковтаючи сльози, питав він собаку.
Авдала оточили товариші. Оглянувши аба, вони закам’яніли: це ж одяг Асо.
— Ходім, Чало-джан, покажи, де це ти знайшов…
Собака повів їх Вони пройшли по слідах потоку, перетнули дорогу з Айгедзору і зупинилися біля понівеченого водою куща. Тут собака знайшов одяг.
— А це що за папери?
Один пастух нагнувся і витяг з мулу якусь книжку. Потім знайшли в багні зошит.
— Гей, поніс потік дітей! — сумно сказав Авдал. І, сівши край русла, затулив обличчя руками.
Після довгих блукань повернувся їв село мисливець Арам, повернувся з розбитим серцем. Глибоко переживаючи своє горе, він поволі зайшов у хату і важко сів на стілець.
— Нема нашого Ашота, — ридаючи, промовила дружина. Очі її були сухі — виплакала всі сльози. Тільки худі плечі здригалися.
— Скажи ж що-небудь, щоб я зрозумів… — пробурмотів Арам, дивлячись на дружину поглядом раненої тварини.
— Потік поніс… дітей…
— Який потік?
— Пеклом посланий.
І жінка з плачем розповіла про речі, знайдені пастухами. Потім дістала з-під ліжка брудний зошит Ашота й додала:
— Оце все, що лишилося від нашого Ашота…
Арам мовчки підвівся, пішов на колгоспну конюшню, осідлав двох коней і помчав до Аршака.
— Сідай, поїдемо.
— Куди?.. — ледве ворушачи губами, запитав Аршак.
— Поїдемо до русла потоку. Там подивимось.
Аршак мовчки сів на коня, і вони помчали до зловісного русла, яке, крім жаху й нещасть, нічого не подарувало айгедзорцям.
Сонце вже сідало за гори, коли вершники приїхали на місце. Прив’язавши коней до куща, Арам і Аршак пішли по руслу вниз. На кожному кроці вони зупинялися, нагинались, оглядаючи кожну гіллячку. Ось із-під каменя виглянув край книжки. Підняли, розгорнули. Чия? Невідомо, неможливо взнати, коли вся книжка в грязюці, текст розплився. Вони перегорнули її, знайшли кілька чистих сторінок. Книжка була російська. Можна було розібрати уривок з якогось вірша Джамбула:
— Що за книжка, Аршак?
— Стривай… Пригадую, це наш Гагік учив напам’ять. Підручник для восьмого класу. Ех, Гагік-джан, де ти?.. — заголосив нещасний батько. Йому виразно пригадалось завжди веселе обличчя сина, чорні очі з іскринками сміху, жарти… Як може забрати земля такого хлопця?..
— Ходімо далі, Аршак, подивимось. Може, ще щось, знайдемо.
Слідом за обома батьками прийшли школярі, сусіди, друзі загиблих. Вони теж пішли понад потоком до самісінької річки Аракс і теж знайшли кілька книжок та зошитів. Потім усі зібралися, сіли й зробили висновок, що хлопці, проходячи дорогою, зненацька потрапили в потік, він захопив їх і помчав до річки Аракс.