— Ходім, Асо, подивимось, чи не приходив який звір увечері до нашого ведмедя, — сказав Ашот трохи згодом.
А намір у нього був інший. Збираючись повести товаришів на барса, він хотів заздалегідь потренуватись.
Взявши смолоскипи й списи, хлопці вийшли з печери. Біля вогнища лишилися Шушик із Саркісом.
— Ой, і ви сюди? — вигукнув Гагік, який ще недалеко відійшов. — Наче одного мене для барса мало! — Але тут же хлопець злякався своїх слів: «А що як справді підуть назад?..» І безтурботно додав: — Ну, гаразд, якщо хочете, то йдіть за мною хвостиком.
Розмахуючи головешками, хлопці побігли вниз в ущелину. Вони зчинили такий крик і галас, що коли б їх зустріла ціла зграя тигрів, а не барс, то й ті злякалися б і втекли…
Це видовище знову розпалило уяву Ашота.
В бойовому порядку хлопці добігли до «поля бою» і, за командою Ашота, метнули списи прямо їв черево ведмедю. При світлі смолоскипів оглянули все навкруги, але не знайшли нових слідів. Тільки старі, залишені барсом, виднілись на снігу і свідчили про те, що звір не йшов, а майже повз.
— Ну, тепер усе зрозуміло. Завтра ми підемо по цих слідах, — урочисто оголосив Ашот. — А зараз повернемось додому.
Розділ сімнадцятий
Про те, як людина мужніє в боротьбі
Цю ніч Ашот спав неспокійно. Так, очевидно, полководець проводить ніч напередодні вирішального бою. Та Ашот і уявляв себе маленьким полководцем. Час від часу він піднімав голову з постелі, оглядаючи своє «військо» ніжно й гордо, як Георг Марзпетуні[30] напередодні битви під Гарні!
Так, хлопці його зміцніли. З таким військом справді можна піти в атаку на барса, якщо він поранений!..
Першим встав Гагік. Підморгнувши Ашоту, він тоном змовника запитав:
— Що, хаш не готовий ще? Ні? То чого ж ти так рано схопився?..
Ашот пирхнув і похитав головою.
Гагік посолив хаш і благально глянув на Ашота:
— Може, почнемо, Ашот-джан?
Ашот прочинив двері печери:
— Е, хлопче, надворі ще ніч!
— Яка там ніч! Он куріпчин півень уже два рази проспівав!.. Асо, вийди надвір, подивись по зірках — чи не час?..
Асо, зіщулившись, вийшов і тут же повернувся.
— Вранішня зірка ще не зійшла, — оголосив він.
— Ох, наївний пастух! Не може навіть збрехати для такого випадку! — почухав потилицю Гагік.
Але кому хотілося зважати на зірки, коли від вогнища тягнуло приємним запахом хашу, аж голова паморочилась? Навіть байдужий останнім часом Саркіс і той жадібно поглядав на горщик.
— Добре, почнемо. І їжте досхочу. Ми підемо шукати звіра, і невідомо, коли повернемось, — сказав Ашот.
— А можна не йти? — невпевнено запитав Саркіс. — Хто знає, що може статися!
— Не можна! Не знайшовши барса живим або мертвим, ми не можемо спокійно жити. Хіба це не ясно?
Якби не було тут дівчини, Асо й Гагік, можливо, заперечували б, а так довелося погодитись.
Коли, нарешті, розвиднілось і з-за гір виглянуло сонце, Ашот узяв свою зброю і патетичним тоном сказав:
— Ходімо, всі ходімо!.. Ми повинні повернутися в село з шкурою барса!
Підбадьорені цією перспективою, хлопці озброїлись усім, що В них було — списами, дрючками, кам’яними молотками, сокирою — і вийшли з печери.
Колону замикали Шушик і Саркіс, і не можна сказати, щоб у їхніх серцях не було страху. Чому ж цього разу Ашот не запропонував їм лишитися дома? «Може, хоче і нас навчити бути сміливими», — подумала Шушик.
Гагік крокував хоробро, як півень, що виходить на бійку. Всі зрозуміли, що він підбадьорює себе. А сам Гагік думав: «Треба ж хоч раз і мені бути першим!.. Справа честі!» І, обганяючи товаришів, ще й покрикував на них:
— Чого ви так позгиналися? Сміливіше йдіть за мною.
Шушик здивовано й запитливо дивилася на нього. Чи це той Гагік?.. Дівчина часто лишалась у печері біля вогнища і не помітила, як, зустрічаючись з небезпекою, хлопець поступово загартувався й змужнів.
Так полонені Барсової ущелини спустилися до виноградника і тут зупинились: на снігу виднілися сліди. барса, що вели до скель.
Усі мовчали, всім було страшно.
— Давайте спочатку потренуємося в киданні списа. Можливо, знадобиться, — запропонував Ашот.
— Значить, ви будете битися з барсом? — злякано прошепотіла Шушик. — Чому ж Ашот казав, що звір уже мертвий?
— Та він, мабуть, здох, — сказав Ашот. — Бачиш сліди крові на снігу? Але… хтозна? Починаймо. Хай нашою мішенню буде отой камінь. Кидатимемо з п’ятнадцяти кроків.
30
Георг Марзпетуні — вірменський полководець середньовіччя. З двадцятьма воїнами він напав під містом Гарні на цілу армію арабів.