Морок оповив гору Сіпан, але і в мороці знайшла Хчезарё свого коханого. Знайшла і почала плакати над ним, а Сіабандо стогне і каже їй: «Не плач, Хчезарё, не плач, моя люба…»
Відповідає йому Хчезаре:
Асо співав пісню про безталанну Хчезаре з таким натхненням, що викликав у серцях товаришів глибоку тугу. Саме тоді в печеру зайшов Бойнах. Ліг, поклавши голову на лапи, наче заслухався. Він був спокійний і байдужий: якщо хазяїн грає на сопілці й співає — то, виходить, отарі не загрожують вовки, виходить, усе гаразд…
Розділ одинадцятий
Про те, що сталося в селі Айгедзор і, коли туди прибули злощасні листи
Село Айгедзор лежить на лівому боці Араратської долини, там, де Малий Кавказ опустив свої «ноги» у води річки Аракс. Тут і дрімає в міжгір’ї село Айгедзор[10], сховане од вітрів у садах і відкрите сонцю. Невеликий гірський струмок зрошує верхні сільські сади, а канал, прокладений від Араксу, несе воду бавовниковим плантаціям, які розкинулись на рівнині перед селом.
Веселе село!.. Та й як не бути йому веселим, коли восени в льоху в кожного колгоспника стоїть по два-три караси[11] з вином! Наповнені «сонячним соком» Араратської долини, вони чекають у льохах святкових днів.
Як тільки закінчаться всі приготування до Жовтневих свят, колгоспники з глиняними глечиками в руках спустяться у свої льохи і вперше знімуть кришки з карасів.
Несвоєчасний і великий снігопад цього року перешкодив айгедзорцям зустріти свято в садах, на чистому повітрі, де вони люблять сидіти на вкритій бархатною зеленню землі. Довелося застелити столи в хатах, заставити їх всілякими стравами… Але кого ж у гості покликати, коли у всіх стояли накриті столи? Всі гостей чекають… Кому хочеться самому бенкетувати?.. v Батько Ашота Арам і батько Гагіка садовод Аршак зустрілися в центрі села уже напідпитку і почали тягнути один одного в гості.
— Щоб твоє сонце світило, Аршак! У мене жінка насмажила таких куріпок, що пальчики оближеш. Ходімо до мене, — переконував приятеля Арам.
— Ні! Хіба в мене нічим почастувати? Чи свого вогнища нема? Ходімо краще до мене, — наполягав Аршак, широкогрудий, міцний землероб з гучним голосом.
Нарешті він вдався до сили: схопив Арама, кинув його собі на плечі, ніби мішок з картоплею, і під громовий регіт селян, що спостерігали цю сцену, поніс до своєї хати. Дома Аршак замкнув двері.
— Роздягайся! — наказав він, а сам почав знімати з великого караса кришку, додавши: — Не бійся!
— Я не з тих, щоб злякатися. З ведмедем битися доводилось. Подумаєш, налякав!.. — хвалився, як і всі мисливці, Арам.
Але тут дружина Аршака з глиняним кухлем у руках сказала:
— Братику Арам, твій син з моїм, наче рідні брати. Випий за їхні успіхи…
Саме тоді хтось постукав, і в сіни, весь у снігу, ввалився сільський листоноша.
— О! Арам, і ти тут? Дуже добре, а то в таку негоду не хочеться йти до вас, — промовив він і витяг з сумки два листи. Один мовчки віддав Аршакові, а другий — Арамові.
— Дядечку Мурад! Ти, мабуть, змерз. Зайди, зігрійся.
— Ні, мене чекають. Ніколи… А що це? Вино? Це можна…
І дід тут же, на порозі, вихилив запропонованого йому кухля.
— Ух… — задоволено крякнув старий листоноша і, трохи віддихавши, додав: — Не вино, а лев’яче молоко!
Арам і Аршак хутенько розпечатали конверти.
— А, та це від мого молодого лева, щоб він здоровий був! — вдивляючись у знайомий почерк, вигукнув Арам і підніс листа до густих вусів. — Але чому ж він сам не прийшов?..
— Як так? Хіба хлопців немає? Вони ж вийшли з ферми ще вчора… — сказав дядечко Мурад.
І зразу пожалкував: дружина Аршака закричала: «Ой, щоб я осліпла! Дитино моя!» і випустила з рук порожнього кухля.
— Підожди, жінко, давай спочатку почитаємо. Куди ж вони можуть дітися! — більше для того, щоб заспокоїти самого себе, ніж дружину, промовив Аршак і почав читати..
— Та це він не мені, а дідові своєму пише. Батьку! — гукнув Аршак, відчинивши двері в другу кімнату. — Онук з ферми тобі листа прислав.