— Ходім подивимося з того боку. Може, звідти його побачимо? — першим зорієнтувався Асо.
Усі повернули назад по розчищеній ними частині стежки, спустилися в ущелину і перейшли на її протилежний схил.
Стурбовано оглядали вони скелі, що піднімалися навпроти, тріщини, западини, виступи. Але там не було видно й сліду чогось живого. Тільки орли, важко змахуючи крилами, шугали над проваллям. «Чують запах крові, — подумав Ашот, і серце його стиснулось, а до горла підступили сльози. — Що я наробив, що я наробив!»
— Ходім униз, — звелів він раптом. — Треба ж його знайти!..
Чіпляючись за каміння, вони спустились у провалля, куди впав їх товариш. Але й там не було нічого, крім снігу й уламків каміння. «Застряв на якомусь виступі». — вирішив Ашот.
— Він міг зачепитися за ялинку, — мовив хлопець, і в його голосі прозвучала надія. — Погляньте, вона стоїть якраз на його шляху.
— Він котився з такою силою, що ялинка не могла його стримати, — безнадійно сказала Шушик. — Якби зачепився, то було б хоч що-небудь видно: руку, ногу, голову…
— Там же повинен бути якийсь клапоть землі, звідки ялинка бере вологу!.. — вперто повторював своє Ашот.
— Ех, — махнув рукою Гагік. — Кого загубив, а кого шукаєш? Нащо нам твій клапоть землі? Ти нам Саркіса знайди!
— От я й кажу: Саркіс повинен бути на цьому клапті… Звідси не видно, ялинка закриває від нас…
Усі мовчали, замислені, сумні. Тільки Ашот бурмотів:
— Ех, коли б цей клапоть був ширший, а сніг на ньому глибший!
Але ніхто не вдумувався в зміст його слів. Усі вважали, що їхній товариш загинув, і ніякий клапоть землі не міг заспокоїти юні серця.
Діставшись до місця, звідки зірвався Саркіс, Ашот скинув ремінь, обмотав собі груди і, подаючи кінець Асо, сказав:
— Тримай міцніше. А ти, Гагік, держи Асо.
Відчувши, що кінець пояса в надійних руках, Ашот ліг на землю біля самого краю і, звісившись над проваллям, подивився вниз.
— Він там! — одсунувшись назад, крикнув Ашот. — Над кущем видно полу куртки… Тримайте мене за ноги, я ще раз добре подивлюся.
— Живий?..
— Не ворушиться?..
— Снігу там багато?..
— Не знаю:.. Зараз перевірю. Міцніше тримайте мене за ноги… Ні, не так… Ви й тримати не вмієте! Обв’яжіть поясом кожну ногу. Так… Тепер обкрутіть, загніть кінці — один за цей камінь, другий за той; так і тримайте… Ну, я пішов… — І Ашот мало не всім тілом звісився у прірву.
Шушик перелякано дивилась, як Ашот міцно схопився обома руками за клиноподібний виступ скелі, створивши собі таким чином надійну опору. Пробувши кілька хвилин у такому стані, він крикнув:
— Тягніть назад! його швидко витягли й поставили на ноги. Очі в хлопця налилися кров’ю, на шиї і на лобі надулись вени.
— Сніг, який ми з вами поскидали, затримався на виступі над ялинкою, — сказав він, важко дихаючи. — Саркіс провалився в нього. Може, й живий. Саркіс, Саркіс!.. — повернувшись обличчям до провалля, крикнув він.
Бойнах весь час неспокійно гавкав і теж тривожно поглядав униз. Собака добре розумів, що трапилось. І по запаху відчував, де знаходиться хлопець.
— Ану, замовкни! — розсердився на нього Ашот. — Дай послухати!
Але Бойнах невгавав, і Асо змушений був затягнути йому морду поясом.
— Е-гей, де ти, куро[14], обізвися!.. — закричав він по-курдськи, нахиляючись над проваллям.
Ніякої відповіді.
Знесилені хлопці мовчки посідали на холодному камінні. Над проваллям літали орли, зловісно кричали шуліки. «Карр, карр, карр!» — пронеслись над їхніми головами дві чорні ворони. Почувши голоси птахів, діти здригнулися. Вони боязко поглядали одне на одного і боялися запитати, чого так враз пожвавішали хижі птахи. Кожен знав, що означає їх поява…
Прилетіли два великі ягнятники, сіли недалеко від ялинки і злими очима поглядали знизу вгору на хлопців.
Асо відігнав їх камінням, але прилетіли інші, закружляли над скелями.
Один ягнятник, найсміливіший чи просто очманілий від голоду, сів прямо біля ялинки і, очевидно, вчепився кігтями в Саркіса або вдарив його дзьобом, бо знизу долинув стогін, а за ним і кволий жалібний голос:
— Ой, ой!..
Мабуть, орел вивів хлопця із забуття.
Усі підхопилися і почали кидати у птахів камінням.
— Саркіс! Не бійся, Саркіс! — кричали вони.
— Ми тут!
— Тримайся міцніше, тримайся!
Шушик знову заплакала, але цього разу вже івід радості.
— Живий він, живий, Ашот, правда?.. — питала вона схлипуючи.
— Замовчи, дай подумати, що робити, — пробурчав Ашот. — Як його звідти витягти?