Выбрать главу

…Окремий розвідувально-диверсійний загін Збройних Сил ЗУР відпочивав у Мухені після першої вдалої операції. Його командир Микола Шульженко сидів на табуретці біля пічки в хаті, визначеній під штаб, і мовчки дивився на вогонь, коли до помешкання ввалився Сашко Лученко з «трубою» в руці:

— Віталій Жук обізвався: вони завантажили на вцілілі машини мерців та поранених і відправили назад, самі ж підірвали гармати й техніку, які не могли вивести, а тепер відходять пішим порядком у бік державного кордону.

— Ага, — кивнув головою командир. — А та колона вже пройшла через Передгірне. Сто грам хочеш?

Лученко кивнув —«так»; хіба він дурень ото — відмовлятися?

Командир налив, скільки сказав — по «фронтовій» соточці, вони цокнулися — «з почином» — і ковтнули. Що там ті півсклянки для дорослого чоловіка? Але сьогодні вночі після дзвінка з Передгірного загін піднявся по тривозі, двома шістдесят шостими «газонами» погнав на Мухен, здійснив чималенький кидок тайгою на лижах, просидів чотири години у засідці, успішно атакував противника, наробив йому значної шкоди і так само стрімко щез у тайзі, залишивши спостерігачем найліпшого на всю округу мисливця — Віталія Жука. Від усіх тих навантажень та хвилювань Лученка навіть від такої незначної дози «повело»:

— А круто ми сьогодні навішали звіздюлів хахалеві твоєї Клавки!

— Якому хахалеві? — просто у вічі йому глянув командир, просвердливши поглядом Сашкову голову аж до гіпофізу.

— Ну, це я так, до слова, — второпав, що бовкнув зайвого, той.

— Кажи, — крізь зуби проричав Микола.

Олександр винувато опустив очі:

— Я не думав, що тобі не сказали… Вся вулиця знає… Ванька-китаєць, коли ото був нацменським уповноваженим, вчащав на своєму джипі в робочий час до вашої хати…

Пам'ять — сволочна штука: вона завжди готова послужливо підкинути вам у потрібний момент необхідні спогади. Шульженко наяву побачив, як Вонг приходив до них з горілкою та цукерками, як дружина захищала його у спірках, і одразу увірився в найгіршому:

— Сука. Я, значить, на лісопилці по півтори зміни вколював, діти в школі, а вона з тим лівоном блядки правила… Тварюка… Шкода, що я його сьогодні не вбив…

Він мовчки налив ще по сто, підняв, не чокаючись:

— За упокой душі моєї любові, — і вицмулив рідину до денця.

— Ти що надумав? — перелякався друг.

— Кинути ту лівонську підстилку, — сказав, як крапку поставив, Микола.

— Ти би хоч з нею поговорив: може, все й не так, — невпевнено заперечив Сашко.

«Це не те, що ти подумав!», — згадав Микола сакраментальну фразу із зарубіжного кіно.

— Поговоримо, — запевнив він, а подумки додав: «Як речі забиратиму»…

— Що ти думаєш робити з тими далекосхідними хохлами? — спитав у президента Дружньої Країни його найближчий споборник.

— Буду краток, — відповів любимець народу. — Нічого. Принаймні, поки що. Адмірал Макаров доповідає, що їхній так званий президент заявив, що вони не виходили зі складу нашої держави, а лише відокремилися від самозваної Далекосхідної республіки. Тому, поки вони воюватимуть із нею, я допомагатиму їм так, щоби вони не перемогли, але при тому максимально знекровили цю так звану «республіку». А тоді прийде наша черга. А коли придавимо весь цей заколот — подивимося, що й з ким робитимемо.

Він сказав «коли», бо не сумнівався, що так воно й станеться.

Розділ 22. Пані майор

(основна подія)

…Петрові неочікувано підвалило дуже жирне відрядження: пан Одвірченко відбував на саміт міністрів внутрішніх справ країн Східної Європи до Мінська, і до делегації, крім поважних чинів — заступника міністра, він же начальник столичного Головного управління МВС, та начальників департаментів карного розшуку й боротьби з незаконним обігом наркотиків — включили капітана Галину Ткачук та, зовсім неочікувано, його, старшого лейтенанта Петренка.

На головному білоруському летовищі, куди прибули українці, Петро випадково почув, як сивий місцевий генерал, представник приймаючої сторони, здивовано неголосно спитав у свого київського колеги:

— А що у вашій делегації старлей робить?

— Це такий старлей, — пошепки відповів киянин, — що трьох полковників вартий. Надія нашої міліції.

Білорус давно знав українського генерала: колись разом спільні операції проти міжнародних злочинців проводили; причому не просто знав, а вважав спецом найвищого ґатунку, тому, почувши таку високу характеристику, уважно оглянув Петренка, залишився задоволеним і охоче потиснув старлеєву міцну долоню.