— А моя робота? — перепитала Ліза. — Як же я?..
— Поки все добре, буде робота. Але у випадку війни… Лізо, не думаю, що Британський музей чи бібліотека будуть працювати. Ти ж розумієш, що тоді буде не до музеїв. Перебирайся до мене, люба, збадьориш мене трохи розмовою, бо я після тієї мюнхенської конференції геть духом занепав.
Марко зупинив автомобіль, щоб Елізабет могла пересісти наперед до нього.
Із собою вона прихопила кілька випусків популярних німецьких журналів «Frauen Warten», куплених у Мюнхені під час вчорашньої прогулянки. Обкладинки журналів прикрашали мальовані портрети білокосих німкень, готових народжувати і працювати на благо Третього рейху, містили портрети суворого і як завжди зализаного на лівий бік фюрера зі щіточкою-вусиками під носом, державні символи та статті про те, якими навичками й уміннями має володіти справжня арійська жінка.
Схоже, гогенцолернівський ідеал «Kirche — Kinder — Kiiche» потроху розсипався під віяннями й викликами часу і влада закликала німецьких «хаузфрау» принести у жертву своє материнство і домашність на вівтар інтересів економіки та армії.
Однак серед відвертої нацистської пропаганди, якою сочилася чи не кожнісінька сторінка, можна було знайти і розділи з непоганими кулінарними рецептами, викрійками сукенок та всіляких чудових дрібничок для домашнього вжитку.
Марко гмикнув, кинувши оком, що читає Елізабет.
— Це тобі не французькі журнали, люба… Тут, як каже Шанель, суцільна монохромність Третього рейху.
— Гадаєш, оце справді її надихає? — підвела очі на Марка Елізабет.
— Гадаю, її надихає Вальтер Шелленберг та перспективи, які відкривають для неї стосунки з ним. А все інше такій прагматичній жінці до лампади…
— А я усе-таки бачу якісь аналогії між строгим чоловічим чорно-білим стилем Шанель і чорним есесівським мундиром. Та й парфум отой її… засуворий, як для жінки. На початку. Хоч потім…
— Я ж і кажу… Шелленберг її надихає, — знову гмикнув Марко.
— Ти бачиш? Позаду? — Ліза озирнулася і вказала позад себе.
— Бачу… Той мотоцикліст нас наздоганяє.
За автомобілем на шаленій швидкості справді мчав поліцейський. Щойно він наблизився, Швед одразу впізнав у ньому шуцмана з охоронної поліції, що перевіряв його документи, хвилин двадцять тому на виїзді із Мюнхена. Вони проїхали контрольний пост, поліцейський перевірив документи. Усе було в порядку. Окрім паспорта побачили Маркову журналістську акредитацію з печаткою рейхсканцелярії і пропустили без зайвих питань. Вахмістер зрозумів: перед ним один із тих іноземних журналістів, що висвітлювали конференцію.
— Але чому він нас наздоганяє? — знову запитала Ліза.
— Зараз дізнаємось…
— А ти не думаєш, що… Шелленберг… — проказала Елізабет.
— Думаю, — пригальмував Марко, — це було б єдине нормальне пояснення.
Шуцман під’їхав ближче, розвернув мотоцикла. Поспіхом зіскочив з нього і швидкою ходою підійшов до Марка.
— Гере Макміллан! — козирнув він. — Вахмістер Гаммерштайн! — представився знову, як тоді, на контрольному посту. — Гере Макміллан, я за дорученням особистого ад’ютанта оберштурмфюрера Вальтера Шелленберга. Він розпорядився наздогнати вас і повернути назад до контрольно-пропускного поста.
— Для якої потреби, гер Гаммерштайне? — поцікавився Марко. — Що сталося?
— Вам усе пояснить ад’ютант оберштурмфюрера, гере Макміллан. Він чекатиме вас там. Якраз доїжджає із міста. Я ж тільки виконую розпорядження…
* * *
Люб’язнішого господаря, ніж Вальтер Шелленберг, годі було шукати. Просто за маєтком, під великим крислатим дубом він наказав натягнути щось на зразок шатра, під покровом якого кілька людей із прислуги (усі як один — перевірені агенти Гайдріха) сервірували стіл.
Поруч із шатром, загорнувшись у товстий вовняний плед, із кілішком коньяку в руках сиділа замислена Шанель. Вона добре усвідомлювала свою незавидну роль компаньйонки, і це розуміння демонструвала тонка зморшка, що перетинала її чоло. Шанель нескінченно нудьгувала від однієї думки про те, що пікнік був її ідеєю, і як завжди, коли вона приїжджає до Шелленберга, він знову перетвориться на одну з тих оказій, де Вальтер почуватиметься, наче риба у воді (бо робитиме те, що найбільше любить робити — свою роботу), а вона, звично, наче його додаток.
Ненавиділа такі моменти. Хоч і відмовити Вальтеру у підтримці не могла.
— Не хвилюйся, люба, — поблажливо усміхнувся Шелленберг, власноруч перевертаючи щипцями на розжареній металевій таці шматки зарум’яненого м'яса та шкваркі ковбаски, — усе насправді не так уже й погано. Це ж твоя ідея, Габі… До того ж ти сказала, що у Макміллана вельми цікава і розумна дружина. Я маю надію, тобі сумувати не доведеться. Ти мусиш допомогти мені, люба.