— Можливо, — гмикнула Габріель майже роздратовано, — але ти, Вальтере, завжди інтерпретуєш мої ідеї так, як тобі заманеться… Я мала на увазі елегантний обід чи вечерю у теплій вітальні, а не оцю казенну баварську пастораль!
— У дні нашої бідацької юності ми могли хіба мріяти про таку казенну пастораль! — лагідно проказав Вальтер. — До того ж ця казенна баварська пастораль не така вже й казенна… — стенув він плечима.
Відколи вони покинули його мюнхенську квартиру, Шелленберг перебував у піднесеному настрої та доброму гуморі і волів не помічати шпильок Габріель.
— Це ти на що натякаєш? — суворо запитала вона.
— На те, — пояснив Вальтер, — що коли за випивку та пригощання платять із власної кишені, то пастораль аж ніяк не казенна, а цілком приватна. Лише на такій умові Гайдріх дозволив нам тут трохи порозкошувати. А у своїй доповідній записці я мусив чітко зазначити начальству, що це підготовка до більш серйозної операції.
— Як же я задубіла! — пропускаючи повз вуха слова Шелленберга, промовила Габріель. — У цьому затінку до чорта прохолодно!
Він розсміявся.
— Задубіла? Габі! Я тобі не шкодую, звісно, але ти вицмулила добру половину пляшки коньяку, загорнулася мало не по самісінькі вуха у вовняну ковдру. Як можна після цього задубіти? Встань, порухайся трішки. Отут, біля вогню, тепло! Колись, можливо, — проказав він, романтично стишивши голос і примруживши очі, — настануть часи, коли ти з ностальгією згадуватимеш цей чудовий день, цей пікнік зі мною під старим дубом. Усю цю баварську пастораль на казенній віллі… і пошкодуєш, що…
— Ти казкар, Вальтере! — пхикнула Габріель. — Ти просто злий казкар! Уявити тільки! Я буду ностальгувати!
— Іди до мене, моя крихітко! — додав Шелленберг сміючись.
— Не називай мене крихіткою, Вальтере! — кинула Шанель. — І до тебе я не піду. Ще не вистачало просмердітися наскрізь димом! Гаразд… справді, це я тобі підказала ідею зустрітися з Макмілланами у більш неформальній обстановці, — продовжила вона. — Підказала і відразу ж зрозуміла, що мене за язик ніхто не тягнув. Тож я і справді заховаю своє обурення таким станом речей подалі, але і ти…
— Що? — перепитав Шелленберг.
— Але і ти мусиш… бути більш уважним до мене, любчику! А не загрузати у своїх операціях.
— Я намагатимусь! — усміхнувся собі під носа Вальтер.
Він чув, як на подвір’ї загуркотів і затих мотор Дітріхового авто, — отже, Макміллани вже тут! Дітріх, хоч і не відзначався блискучим розумом, але виконавець із нього чудовий.
— Гості на порозі, Габі! — проказав він тихо до Шанель. — Прибери з обличчя оте вічне незадоволення і побудь хоч сьогодні лагідним кошеням!
— Ще чого! — пхикнула Габріель. — Якщо я буду лагідним кошеням, ця нудна баварська пастораль перетвориться на цілковиту і всеосяжну нудьгу. Я мушу додавати перчику у розмову. Хоч трохи! — усміхнулася вона Шелленбергу куди приязніше, ніж мить тому.
— Тільки не переборщи, люба, зі своїм перчиком, — відповів він, якось розгублено кинувши на неї погляд. — Занадто і свині не їдять… — додав так тихо, як тільки міг, щоб Шанель не розчула його слів.
Вираз поблажливого романтика миттю сповз із його обличчя, тільки-но він повернувся до Габі спиною. Ніби злетіла маска, — той вираз ще тримався на кінчиках його губ, та у погляді вже не було попередньої м’якості. Кивнув старому Мартіну, щоб той просто як був, у своєму елегантному костюмі дворецького пантрував м’ясо на вогні, а сам попрямував зустрічати прибулих гостей.
* * *
«Баварська пастораль» вдавалася на славу. Пригощання було чудовим, випивка бездоганною, прислуга — ідеальною. Вальтера це тішило.
Залишалося найголовніше. Те, заради чого усе це затівалося.
Завтра, ні, ще сьогодні увечері кожен із прислуги, включно зі старим Мартіном, напишуть Гайдріху доповідні про те, що бачили і чули. Що відбувалося під час пікніка.
Тож Вальтер мав представити не якусь там теорію, а справді обґрунтований, найобґрунтованіший виклад того, а для чого, власне, він у такій гарячці замислив цей пікнік на відомчій віллі. Чим можуть бути корисні британський журналюга та його дружина, яку роль при цьому виконуватиме французька мадемуазель і взагалі, як усе це можна, поєднавши, використати на користь Великої Німеччини.
Гайдріх любив його звіти. А ще більше любив слухати про ті задуми, які виростали завдяки уяві Шелленберга з отаких от маленьких, нехитрих контактів і дружніх пікніків…