І навіть отой «місцевий хлопчина», як його учора представив Вальтер, неначе п'ять хвилин тому зняв свій однострій гітлерюгенду і переодягнувся у нехитру одежину сільського хлопчака. Доглянутий, білявий, спортивний, із гарною правильною мовою дитини, вихованої у добропорядній німецькій родині, аж ніяк не сільській, він виглядав кумедно у старих черевиках, короткуватих штанятах, розтягнутому светрику і теплій куртці.
Біля нього метушилися два жвавих курцхаара.
— Ну, ось, наш провідник, Ансель, — вказав на нього Шелленберг. — Він знає про полювання більше, ніж ми з вами, Алексе. Як ви вже здогадалися, тут на віллі часом бувають поважні особи з рейхсканцелярії, і Ансель допомагає нам під час полювання. Дуже кмітливий юнак! Ну що ж… — не приховуючи азарту, додав він, — ось і настав момент істини! Це вам, а це мені!
Вальтер підкликав Мартіна і той простягнув кожному добротну французьку рушницю «Верней-Каррон» та заповнені патронташі.
— А у вас є зброя, Алексе? Своя, маю на увазі, вдома. Ви взагалі… стріляєте? — поцікавився Вальтер.
— Так. Маю револьвер від «Веблі Скотта». Моя улюблена марка, — відповів Швед. — Але свого «Бульдога» я не наважився брати у поїздку. Вони ж у вас тут класифікуються як «кримінальна» зброя. Та й навіщо мені б здався револьвер у Фюрербау?
— А-а-а-а-а! — розсміявся Шелленберг, хитаючи пальцем. — Це ви точно, Алексе, підмітили… короткоствольні револьвери у нас дійсно заборонені особистим розпорядженням фюрера. Та й ваш «Бульдог» був би у Фюрербау ні до чого… це правда.
— Вдалого полювання, пане Шелленберг, пане Макміллан! — проказав дворецький Мартін. — Про дам не хвилюйтеся, ми потурбуємось, щоб їм було затишно і комфортно за вашої відсутності.
Тим часом Ансель, притримуючи на повідках курцхаарів, побіг уперед, уздовж краю лісу.
— Він виведе нас до озерця, — пояснив Вальтер, рішуче ступивши услід за Анселем просто у високу росяну траву. — Малий каже, бачив вальдшнепів у рідколіссі. Поряд вода, тож увечері вони, мабуть, вилітали втамувати спрагу. Правильніше, звичайно, було 6 полювати на них звечора, як смеркне. Але ж ми з вами, Алексе, дилетанти… Тим ціннішими будуть наші мисливські трофеї, — якщо, звісно, їх добудемо!
Марко закинув на плече рушницю, одягнув патронташ. Почувався кумедно.
Він чув, що полювання на вальдшнепів — не така простецька справа, як малював Вальтер. Йому самому ніколи раніше мисливцем у повному розумінні цього слова бути не доводилося. Хіба в часи воєнної юності зайця якого підстрелити… Але ось так, на справжньому полюванні…
До того ж Шелленберг обіцяв продовжити розмову, розпочату вчора. Розмову, котра, без перебільшення, була цікавішою за це полювання.
Вони мовчки рухалися краєм лісу слідом за Анселем. Собаки рвалися вперед, немов уже відчували здобич, їхні плямисті спини то з’являлися, то зникали у траві. А ліс, що починався одразу за галявиною і видавався таким нескінченим, усе більше сходив на рідколісся, аж поки вдалині не зблиснуло водяне плесо озерця.
Вони пройшли ще деякий час уперед. Ансель раптом притримав собак, озирнувся на своїх супутників.
— Я бачив вальдшнепів отам, гере Вальтер! — мовив він, коли Шелленберг і Марко підійшли ближче. — Отам, поміж заростів вільхи. Сиділи, наче цвяшки… Зазвичай вони на висипку перебувають дні два-три, відпочивають поміж перельотами, тож якщо вони ще не полетіли, Шрайк і Мозер знайдуть їх!
— Ну, — Шелленберг звернувся до Марка, — знаєте, що робити далі?
— Уявляю, але був би вдячним за додаткову інструкцію, — хитнув головою Марко.
— Ансель зараз спустить з повідків курцхаарів, — проказав Вальтер, — і вони помчать, як навіжені, до он тих дерев. Налякають вальдшнепів… А далі — не готуйтеся і не цільтеся, просто стріляйте! Ви все самі зрозумієте з першої ж миті…
— Що, стріляти навмання? — здивувався Швед.
— Майже, Алексе! Вальдшнепи піднімаються дуже швидко, — пояснив Шелленберг, — і так само швидко зникають поміж дерев. У нас, вважайте, усього кілька секунд.
— Гм… — тільки і проказав Марко.
Він перевірив набої у рушниці, приціл, хоч і уявлення не мав, як усе виглядатиме на ділі. Шелленберг зайняв позицію лівіше від нього, приготувався і собі.
— Давай! — гукнув він Анселю, і той по команді одразу відпустив курцхаарів з повідків.
Відчувши волю, мисливські собаки, що давно вже рвалися у бій, із шаленою швидкістю погнали до дерев. Марко застиг у передчутті потрібного моменту. Курцхаари зникли з виду, розчинившись у високій траві, даючи знати про себе тільки голосним гавканням і гарчанням.