Схильний занотовувати навіть дрібниці, Мальборо залишив чимало добрих згадок про нього… Тож коли вам буде цікаво, запрошую вас погортати ті записи. За килішком бренді, звісно.
— Несподівано… — промовив Марко, — дуже несподівано… Я й не знав про такі подробиці, окрім тих, що мій предок Марко Вишневецький, прибувши до Стокгольма з таємним посланням гетьмана Мазепи, закохався там у юну шведку і зрештою, прийнявши протестантство, одружився з нею.
— Відчайдушний був хлопак! — гмикнув Черчилль. — А далі що ж? Як склалася його доля потім, вам відомо, Алексе?
— Уривками. Знаю, що він брав участь у Полтавській битві і мало не загинув у Батуринській різанині, яку вчинив князь Меншиков козакам за те, що повстали проти московського царя. Йому вдалося утекти з полону… Далі він служив своєму панові до самої його кончини… Десь із тих часів, після його втечі, береться легенда, начебто він був не простим чоловіком, а вовкулакою… Але нікому з його нащадків той вовкулачий дар, як бачите, не передався, — усміхнувся Марко.
— А що ж шведка? — поцікавився Черчилль. — У таких історіях кохання завжди має визначальну роль.
Марко розвів руками.
— Це мені достеменно невідомо. Але з огляду на те, що у моїй родині усі або чорняві, або біляві, як скандинави, а бабця моя таємно сповідувала протестантизм, хоч уся родина — католики, то, цілком можливо, у них все склалося… Із тією шведкою. Він зумів у якийсь спосіб повернутися в Україну, осісти на Поділлі і продовжити свій рід… Зрештою, прізвище Швед нам дісталося від Марка Вишневецького точно…
* * *
Через місяць після тієї розмови з Черчиллем Марко отримав печальну звістку з Варшави. Тиждень тому він попросив Селфріджа через його людей допомогти передати у Варшаві для Всеволода Змієнка пляшку доброго англійського бренді, скриньку кубинських сигар, коробку найкращого шоколаду та конверт із грошима — такий собі подарунок для іменинника та його родини. Батькові Полозу виповнювалося п’ятдесят два. Вдалося навіть перемовитися з ним кількома словами телефоном та привітати. А за два дні по тому Змієнка не стало…
Так, він був уже давно не юнак, так, настраждався за трьох дурних. Тримав у голові скільки усього: журбу за сім’єю, залишену в Україні, та смерть коханої дружини, з якою і не набувся на цім світі досхочу. Потім потерпав, коли через совєцький кордон дітей переправляли до нього у Польщу… Хвилювався за кожного свого агента, за кожного співробітника української резидентури, як за рідного — чи то за Марка, чи за кого іншого, кого сам випестував, навчав, із ким боровся за свободу рідної землі чи поневірявся на чужині… Хурував, коли загинув у Парижі Головний Отаман Симон Петлюра.
Важко переживав загибель Коновальця у Роттердамі, якому сам радив не наближати до себе того Валюха, бути обережним із ним, бо Павлусь від початку не викликав у Змієнка довіри… Але найбільше картався за Україну, яку вони усі разом не змогли втримати і залишили на поталу ворогу. Відчував на собі велику провину, яку нічим не міг у своїй свідомості загладити, хоч і віддавався боротьбі за українську справу цілком і повністю усі ці роки…
Тож можна було із легкістю сказати, що серце Змієнкове не витримало тієї журби, страждань і хвилювань… Лікар так і констатував: серцевий напад. Жорстокий, миттєвий, непередбачуваний… Мовляв, покійний, якщо це втішить його друзів та рідних, навіть не мучився. Міг відчути раптовий пекучий біль у грудях і впав замертво…
Але Марко у то не вірив. Після загибелі Коновальця та особливо після розповідей Кривицького про винищення агентами Луб’янки української резидентури у Стамбулі в 1930-х те, що Змієнко помер своєю смертю, видавалося йому неправдоподібним.
Поховали генерал-хорунжого Всеволода Змієнка ЗО жовтня на Варшавському православному цвинтарі. Там упокоїлася його звитяжна душа навіки.