Зі смертю Змієнка для Марка наче відійшла у небуття і частина його власного життя. Ціла епоха. Він так важко не переживав навіть смерть Петлюри, якого любив дуже. Смерть Змієнка відчував, наче смерть рідного батька. Тужив так, що навіть із Лізою розмовляв через силу.
Вона, стомлена його стражданням, нарешті проказала:
— Маркусю… Всеволода Змієнка уже не повернеш… Немає його. Він із Богом, з коханою дружиною… Йому добре там, у раю! Бо ж куди ще він міг би потрапити, як не в рай, віддавши усе, що мав, за свою країну? Давай підемо до храму… якщо хочеш… Пам’ятаєш? Як тоді у Варшаві? Всеволод був православним? У Лондоні є православні храми…
— Добре. Підемо. Тільки не в православний… Вони тут усі — московські. Й у них ще з 1920-х років кремлівські агенти правлять. Певно, уже й до полковників та генералів дослужилися під рясами.
— Тоді підемо до англіканської церкви. Куди захочеш, любий! Тільки не будь як смерть — мовчазний та блідий!
— Я усе думаю, Лізо… То мене одного Бог так береже? Усі, кого знав із побратимів — давно у сирій землі… Остапенко… понівечений до невпізнання, у Москві… Якщо живий іще… Ні чутки від нього, ні звістки…
— Ну, що ти кажеш таке! — кинулася вже й вона у сльози. — Батьки он живі-здорові, тітка, дядько Альбер… Багато ще твоїх, багато, Марку! Ти ж і сам знаєш! Не говори так, заради Бога!
Після того як відвідали з Лізою богослужіння в англіканській церкві, і справді відлягло на серці. А тут ще й із Кривицьким усе вдало повернулося: з Баварії його родину доправили до Лондона, Вальтер дав згоду на співпрацю з МІ-6. Навіть більше, згодом погодився і на співпрацю з американцями, що гарантувало йому та його родині безпечне та достойне життя у США. Тож усі свої обіцянки, дані Кривицькому у Мюнхені, Швед виконав.
1940 рік,
Вілтшир, Англія
Він ледь стримував себе, щоб не додати швидкості, — кортіло скоріше опинитися у вілтширському маєтку Сеймурів. Позаду на сидінні підстрибувала валіза та кілька щільно запакованих коробок зі швейцарськими гостинцями: із сиром і шоколадом для усіх, пледом мериносової шерсті для тітоньки Мег, новим фетровим капелюшком і замшевими чобітками для Елізабет, лялькою для Маргарити та залізницею для Дмитрика.
Він повертався зі Швейцарії, де пробув місяць. Герман — так звали того британського інженера, на ім’я якого Марко мав документи.
Їхав по мокрій, слизькій після дощу траві як по ковзанці. Дорога геть розмокла. Її підсипали там, де вибоїни сягали критичної глибини, але остаточно роздовбана військовою технікою, що тепер курсувала тут мало не щодня, вона перетворилася на суцільну баюру.
Ледь помітний слід від шин тягнувся по траві вздовж дороги, аж до самих воріт маєтку «Ластівка». Сюди крім Марка, Елізабет та дітей на легковому автомобілі ніхто більше не приїздив. Хіба що Флемінг іноді. А вози місцевих селян та військова техніка у болоті не стрягли.
У графстві Вілтшир, на відстані півторагодинної їзди від Лондона, потрощеного після авіанальотів люфтваффе, панували оманливі спокій і тиша. На мокрих смарагдових схилах, збившись у білі рухомі плями, як і раніше, паслися вівці, під схилами тулилися поодинокі будиночки. Наче за якусь сотню кілометрів і не бомблять, наче і війни немає…
Сюди, до вілтширського маєтку «Ластівка» ще до початку авіанальотів Марко перевіз Лізу з дітьми, суворо заборонивши за його відсутності виїжджати до Лондона.
Англія, як два роки тому і передбачав Вінстон Черчилль, обравши ганьбу, отримала і ганьбу, і війну. Власне, країна жила у передчутті війни ще з вересня 1939-го, відколи Гітлер вторгся до Польщі і, безумовно, британський уряд мусив почати готуватися до можливих авіанальотів. У містах проводилися заняття із громадянської оборони, дітей у школах навчали, як поводитися під час бомбардувань. Лондонське метро та надійні підвали облаштовували під бомбосховища.
Більшість містян вбачали за краще цілими родинами перебиратися до заміських маєтків та на ферми, облаштовувати там свій побут, запасатися продовольством та медикаментами.
Усе це нагадувало якусь химерну, нічим не виправдану метушню, бо ніхто не сподівався, що повітряні атаки люфтваффе будуть такими стрімкими і шаленими.
Під час перебування у Швейцарії Марко потерпав за своїх. Якби не Флемінг, то, мабуть, з’їхав би з глузду. Поки він був у Швейцарії, домашні пережили початок гітлерівського «Бліцу» — військово-повітряної операції, що мала за мету поставити Англію на коліна.
Житлові квартали бомбили з перших днів. Лізин музей евакуювали, всі співробітники до кращих часів роз’їхлися по заміських житлах, до рідних чи друзів, аби вберегтися від бомбардувань.