Хлопчик знизав плечиками.
— Немає мами… І Малгусі теж…
— Як то немає? А де ж вони? — усміхнувся малому Марко. — Ану, ходи, запитаємо тітоньку Мег, да наші мамуся і Маргуся? Пішли, пішли, Дмитрику! Подарунки зараз будуть!
Тітонька Мег з порогу здивовано оглядала Маркове авто.
— З приїздом, — проказала вона тихо. — Слава Богу, ви живі-здорові. — Чоломкнула його у щоку і знову стривожено поглянула на автівку.
— І вам, тітонько Мег, дай Бог здоров’я, — відповів він. — А Ліза з Маргаритою де? Чому не зустрічають?
— Як то де? — тітонька Мег підвела погляд на Марка. — Я гадала, вони з вами приїхали…
Марко оглянувся на авто так, наче Ліза з донькою і справді могли зараз з’явитися біля автівки.
— Ні… — похитав Швед головою, — ні Лізи, ні Марго зі мною немає… А чому вони мають бути зі мною?
На обличчі тітоньки Мег з’явився тривожний вираз.
— Марку, Ліза мала повернутися з вами… — тривожно проказала та. — Вона ще вчора поїхала з Марго до Лондона…
Швед застиг на місці. Подивився на Дмитрика, потім на тітоньку Мег.
— Тобто — до Лондона? Навіщо? Ліза не знала, коли я маю повернутися. І я, власне, не з Лондона зараз приїхав… Тітонько, це такий жарт?
— Та ні… — похитала вона головою, — зачекайте, зачекайте, Марку… Дивіться… — голос старої затремтів, як і рука, якою вона стискала паличку. — Вчора до нас мала заїхати автівка Червоного Хреста. Ми ж двічі на тиждень передаємо нею, що можемо зібрати, у місто. Автівка не приїхала чомусь… Може, щось сталося… мені не відомо. Але Елізабет вже зібрала повний кошик харчів, якісь теплі речі і вирішила завезти то до Лондона сама.
Марко зблід. На щоках заходили жовна.
— Тобто… вона ще вчора поїхала до Лондона? З Марго?
— Так… Якоюсь попуткою, військовою автівкою. Марго взяла із собою, — тітонька Мег важко зітхнула. — Я намагалася її відмовити, та вона мене не послухала… Сказала, заночують з Маргусею у міському домі, а повернуться разом із вами…
Марко відчув, як земля йде йому з-під ніг.
— Господи… У якому домі? Та Лондон бомблять щоночі, від кварталів самі руїни. Флемінг казав, наш дім майже зруйновано.
Тітонька Мег важко ковтнула повітря.
— Я… я не знаю… Кажу вам, я намагалася відмовити її, та Ліза запевнила, що усе буде добре, що повернуться разом із вами… Зачекайте, — жінка на мить притиснула палець до вуст, — дзвонив отой ваш друг… Флемінг. Начебто він і сказав Лізі, що ви, Марку, повертаєтеся. Мабуть, вона хотіла зробити вам сюрприз… Зустріти у Лондоні… Господи! Господи! — тітонька Мег затулила обличчя долонею і розридалася.
Марко підняв Дмитрика на руки.
— Сюрприз… — видихнув він гнівно, прямуючи до телефонного апарата. — Сюрприз їй вдався! Тітонько Мег, телефонний апарат хоч працює? Зв’язок із Лондоном є?
Жінка витерла сльози на щоках, підійшла ближче до Марка.
— Я ж і не телефоную нікому… не знаю… Але вчора ваш друг, Марку, отой журналіст Флемінг телефонував до Елізабет із Лондона… То, може, зв’язок працює…
Марко підняв слухавку, набрав телефоністку, назвав номер, попросив з’єднати. На тому кінці дроту почулося клацання, шурхіт… Нарешті жвавий чоловічий голос проказав:
— Флемінг біля апарату.
— Яне, це я… — Марко на мить затамував подих. Притулися чолом до голівки Дмитрика, якого все ще тримав на руках, глибоко вдихнув. — Яне, ви бачилися з Елізабет учора? Вона поїхала до Лондона з Маргаритою разом. І від учора — ні слуху, ні духу.
У слухавці якусь мить панувала тиша.
— Так. Тобто — ні. Ми не бачилися, Алексе, — проказав Флемінг. — Тобто… ми розмовляли телефоном. Власне, я подзвонив Лізі вчора, запитати, чи ви ще не повернулися. Говорили про ймовірність вашого повернення на днях. Але я її не бачив, — Флемінг прокашлявся і знервовано додав: — А якого дідька Ліза з дитиною подалася до Лондона?
— Тітка Мег каже, повезла харчі для госпіталя, — відповів Швед. — Вони двічі на тиждень передають туди продукти. Вчора машина Червоного Хреста не приїхала й Елізабет подалася до Лондона якоюсь військовою автівкою. Як я зрозумів зі слів тітоньки Мег, ви, Флемінгу, запевнили її, що я маю бути сьогодні у Лондоні і Ліза вирішила, що ми там зустрінемось і повернемося разом.
У слухавці знову запала мовчанка.
— Я… я такого не міг їй сказати, — відповів Флемінг, — Алексе, я… я всього лиш висловив припущення…
— Яне… — Марко ковтнув повітря, наче у горлі йому став колючий клубок. — Яне… Я от думаю… Можливо, вона з Маргаритою заночувала у місії Червоного Хреста? Чи у госпіталі? Можливо, вона там заночувала? Може, вона і досі там?