— А як зе ми без мами і Малгалити?.. — сумно запитав він.
Марко зітхнув, вкрив малого ковдрою, поцілував у чоло.
— Мусимо якось, Дмитрику… Спи, маленький! Спи!
* * *
Вранці зателефонував Флемінг. Сказав, що за годину буде у маєтку, бо є важлива розмова. Сказав, що Маркові треба терміново до Лондона, але він сам приїде і відвезе його… що йому у такому стані не можна за кермо.
— Зі мною все добре, Яне, — похмуро відповів Швед. — Я маю побути ще кілька днів удома, але якщо потрібно — я приїду.
— Ні… я сам приїду. І відвезу вас до Лондона, — безапеляційно заявив Флемінг.
— Навіть не знаю, як то буде… Дмитрик від ранку не злазить мені з рук. Ходить хвостиком за мною скрізь, навіть до ванної кімнати, — відповів Марко. — Дивно так… Усе ніби в тумані, Яне… Я ходив до склепу пересвідчитись, що похорони Маргарити і Елізабет мені не привиділися… Що то усе правда…
— Правда, Алексе, — зітхнув Флемінг, — дуже гірка й болюча правда. Того не мало статися. Елізабет і твоя донька мали жити… Але ти не маєш права загрузати у тому болеві. Тим більше, що… — він замовк на мить, немов збирався з думками.
— Тим більше, що?.. — перепитав Марко.
— Алексе… То не я телефонував Елізабет у той день… — проказав Флемінг. — Вірніше, я, але потім був ще один дзвінок… І то вже був не я. І автівка… Ота військова автівка, якою вона дісталася до Лондона… Ти був у скорботі вчора, тобі було не до того… А я тим часом поговорив із прислугою. Ваш садівник запам’ятав номер автівки. Він допомагав Лізі, подавав кошик із продуктами. Словом, до госпіталя Елізабет із Марго не приїжджали… їх там просто не було. І кошик ніхто від Лізи не передавав. У госпіталі знають Лізу, але того дня ні її, ні кошик із маєтку «Ластівка»… Так само і до резиденції Червоного Хреста їх ніхто не привозив…
— Яне… Ліза і Марго загинули під час авіанальоту… — безсило промовив Марко.
— Слухайте, я скажу коротко: авіаналіт розпочався пізно увечері, — сухо промовив Флемінг. — Вони завжди так починають — як добре смеркне… Ліза виїхала з маєтку десь опівдні…
— А до Лондона навіть вантажівкою десь до двох годин їзди, — проказав Марко.
— Розумієте, Алексе? — вигукнув Флемінг. — Ви ж не думаєте, що Ліза з донькою та ще й із отакенним кошиком харчів до вечора блукала серед розбомблених лондонських кварталів?
— Звісно, не думаю.
— Хочу сказати, — промовив Ян, — що ні того кошика, ні автівки немає і сліду… Я не хотів турбувати раніше, аніж дізнаюся щось суттєве… тож зранку обдзвонив усі військові частини поблизу. Ніде немає вантажівки з такими номерами, Алексе! Просто немає… Та й Ліза з Маргаритою… Нам сказали, їх витягнули з-під завалів… А на них — ні подряпинки!
Марко важко ковтнув повітря.
— Де їх знайшли? Ти не запам’ятав?
— Паталогоанатом говорив, що у нього записано — у Камдені, десь на Еббі-роуд… чекай… південно-східна частина вулиці…
— На Еббі-роуд? — механічно повторив Марко. — Південно-східна частина вулиці…
— Так, на Еббі-роуд. Звідти не так далеко до вашого будинку, — проказав Флемінг. — Можливо, Елізабет хотіла побачити, що сталося з домом.
— Еббі-роуд, — повторив Марко знову, — південно-східна частина вулиці… Яне, у південно-східній частині Еббі-роуд знаходиться фотомайстерня Едіт Тюдор-Харт!
1710 рік.
Стокгольм, Шведське королівство
Його треноване тіло, звичне до всілякої військової виправи, затяжних походів, довгих переїздів верхи, ночей без сну та їжі, волало про відпочинок.
Підбитий лисячим хутром теплий каптан видавався тепер надміру важким, як і хутряна шапка, що, здавалося, залізним обручем стискала чоло.
Марко Вишневецький зістрибнув з коня. Що ближче до жаданого місця, то тривожніше билося серце, заступаючи тим схвильованим стукотом голод і втому…
Дерев’яна розмальована дошка з написом «Золоторогий олень» скрипнула і гойднулася на поіржавілих кільцях над головою, як і щоразу, коли він повертався сюди, до Стокгольма. Сніг із неї полетів просто за комір, та Вишневецький наче й не помітив того… Якусь мить він стояв перед дверима таверни, немов боявся відчинити їх і ступити на поріг.
Двері відчинилися несподівано, з того боку, миттєво вивільнивши на вулицю суміш ароматів запеченого м’яса, гарячого вина та чоловічих голосів…
Білявий хлопчина років семи, одягнутий у ладний кожушок і теплі шкіряні черевики, з’явився на порозі. У руках він тримав мітлу, якою, мабуть, збирався поновити доріжку до таверни, щоб під людськими ногами вона не перетворювалася на ковзанку. Хлопчина зачудовано подивився на подорожнього у лисячій шапці, далі на його коня і знову на подорожнього… Навіть замурзай це личко у болоті — Марко упізнав би на ньому Євині блакитні очі і примхливі вуста.