— Дмитрику… — мовив Марко шведською тихо, щоб не злякати малого, повторив знову: — Дмитрику… впізнаєш мене? Це я… я, твій батько!
На якусь мить хлопчина застиг, немов обдумував почуте, та потім покинув мітлу, крутнувся і прожогом кинувся до таверни.
— Мамо! Мамо! Мамо…. — почулося з-за прочинених дверей. — Мамо! Ходіть сюди! Там батько! Там батько приїхав!
Кілька миттєвостей, поки Марко стояв, не сміючи й кроку ступити далі, видалися йому вічністю…
Вона була такою ж прекрасною, як і завжди. Сяяла тим же, подібним до північної зорі, світлом. Її біляве волосся, як і раніше, вибивалося з-під мереживного чепчика дрібними кучериками. Стан, затягнутий у тугий корсет, тепла хустина, перехрещена на грудях, щоб приховати усю ту розкішну жіночу принаду під нею від стороннього ока.
То була його Єва!
Вона наблизилася, якусь мить вдивлялася у його обличчя, немов побачила перед собою привида. Несміливо провела рукою по його колючій, неголеній щоці і вустах.
— Це ти, Марку! — прошепотіла здавленим голосом. — Я знала… Я знала, що ти живий. А мені казали більше не чекати на тебе… казали, що тебе вже на світі немає…
— Так, я живий, Єво! — прошепотів він їй у відповідь. — Це справді я…
— Наш король програв московському цареві війну, — мовила вона знову, і сльози покотилися з її очей. — Казали, там була бійня… поле, червоне від крові… Казали, усіх козаків вирізали. А кого взяли у полон, то закатували страшними тортурами. Та я вірила, що ти живий!
— Так, Єво… Я живий! — знову повторив Марко, пригортаючи її до себе.
— Це справді ти… — вона занурилася в його обійми, намацуючи, наче у пітьмі, губами його губи. — Господи, Марку, це ти! Невже все нарешті скінчилося, любий? Невже все скінчилося?
— Ні, Єво… Не скінчилося… — проказав він із жалем у голосі. — На жаль, ні, кохана… На жаль… усе тільки починається…
13.04.2020
Кам'янець-Подільський — Меммінген — Мюнхен — Фюссен — Стамбул — Київ — Кам'янець-Подільський
