— Чи варто вбачати загрозу у тому, що московський цар їде собі до Європи навчатися корабельної справи та всіляких ремесел? — перепитав Марко. — Ваша Величносте, цар Петро вельми вперта та цілеспрямована людина, і усе, що він задумує сьогодні, отримає своє втілення завтра. А те, що московський цар марить про створення власного флоту, — незаперечно.
— Отже… гадаєте, війна із Московією лише справа часу? — вдавано безрадісно зітхнув Карл.
— Так, Ваша Величносте. І наша справа — завжди бути готовими до неї, — промовив Марко.
— Отже… військовий союз! Із цим вас прислав до мене ваш гетьман?
— Так, — хитнув головою Марко, — саме з цим…
— І ви привезли від вашого гетьмана якесь послання?
— Так, звісно, Ваша Величносте… Інакше 6 я був поганим посланцем, — відказав Марко Вишневецький, простягуючи Карлу видобутий із хутряного коміра гетьманський лист до шведського короля.
1936 рік, 23 січня
Лондон, Велика Британія
— Похорони, гідні нашого доброго короля… — тихо прошепотів до Марка геть закоцюблий на холоді Флемінг, споглядаючи, як труну з тілом Георга V повільно, в урочистій скорботі провозять повз них у напрямку Вестмінстерського абатства.
Навколо монаршої труни, яку поволі везли на лафеті крізь похмуру січневу мряку під тужливу мелодію труб та шотландських волинок, так само поволі, зі зброєю наперевіс крокували лейб-гвардійці у високих ведмежих шапках.
У такий спосіб вони відгороджували лафет від решти учасників похоронної процесії та люду, що попри собачий холод заповнив собою у цей день тротуари — ніде яблуку впасти.
Не тільки Лондон — уся Велика Британія, кожен британець віддавав останню шану своєму королю.
Услід за лейб-гвардійцями та «коробками» британських моряків і солдатів повільно тяглася траурна чорна карета з королівськими гербами — у ній їхали вдова та молодші діти покійного Георга V. Далі йшли представники монаршої родини — вчорашній принц Уельський, Едуард, проголошений новим британським монархом, та його брат, принц Георг у військових строях, міністри, воєначальники та іноземні дипломати, спеціально прибулі на траурну церемонію представники іноземних урядів.
Слідом вели королівського білого коня — єдину світлу пляму на тлі цього скорботного і похмурого дня.
— Ч-ч-чорт… — так само тихо, майже на вухо Маркові вилаявся Флемінг. — Я промерз до кісток, упокій, Боже, душу нашого доброго короля! Зараз би із задоволенням хильнув бренді або чого й міцнішого…
— Мусите потерпіти, мій друже. Ще трохи. Отак, одним махом, ми з цього натовпу не виберемось, — пошепки відповів Марко, — та й зважаючи на те, що сьогодні королівський похорон, найближчі ресторації та паби зачинені, лондонці у жалобі — нікуди не потрапимо.
— Я знаю, — похмуро відповів Флемінг, — і від цього мені ще гірше.
Він шморгнув носом і щільніше заправив біля горла тепле кашне.
— Потерпіть, відігрієтеся вже у мене вдома, — проказав Швед незворушно, наче й не відчував холоду й гидкої мряки.
Поміж натовп і високі шапки лейб-гвардійців він намагався розгледіти тих, хто слідував за катафалком.
Серед трикутних військових головних уборів та аристократичних чорних циліндрів Маркову увагу одразу привернули дві голови. Ті, кому вони належали, йшли наче й з усіма, однак трималися трохи відсторонено і вирізнялися своєю інакшістю.
Один — приземкуватий літній чоловік у темному пальті не по сезону й капелюсі щулився від холоду й мряки, намагаючись крокувати енергійніше й швидше, ніж того вимагала загальна хода колони. То був нарком іноземних справ СРСР Литвинов.
Інший — високий, ставний, у військовому строї — заступник наркома оборони СРСР маршал Тухачевский.
Уся ця траурна процесія в нього теж, вочевидь, викликала роздратування. А надто через те, що у своєму парадному військовому кашкеті він був взагалі незахищеним перед січневою негодою.
Хм… А Сталін часу даремно не гаяв, направляючи делегацію СРСР на похорони до Лондона саме у такому складі: Литвинов представляв совєцький уряд, Тухачевский — совєцьку Червону армію.
З присутності цих обох у складі похоронної процесії вимальовувалася цікава ситуація…
Пізніше Марко матиме розмову зі своїм прямим шефом із МІ-6 містером Корнуеллом і доповість йому про свої міркування щодо того, як похорони Георга V стали гарною нагодою для Сталіна подати особливий сигнал британським військовим та політичним колам: Червона армія, мовляв, займає достатньо самостійну позицію і грає достатньо самостійну політичну роль у совєцькій державі! Зовсім так само, як це є у Британії. Рівні серед рівних!