Попри тепло з каміну, що наповнювало вітальню, Флемінг відчув, що по-справжньому відігрівся лише після третього килішка.
Щедрий кусень м’ясного пирога з густою поливою він ум’яв за кілька хвилин, далі намастив канапку сливовою мармулядою, посипав тертим шоколадом і, не дочікуючись товариства, налив собі до горняти свіжозавареного індійського чаю.
— А знаєте, друзі мої… — проказав він раптом, прикриваючи серветкою набитого рота, — за таку поведінку за столом моя люба матуся мене б уколошкала. А у вас я відпочиваю… Це добре, Елізабет, що у вашому домі за трапезою немає отієї британської помпезності! Коли не розумієш — тобі їсти чи просто споглядати… У вас все просто, без реверансів. А я з дитинства почувався за обіднім столом, як на каторзі.
— Не обманюйся, Яне… Ти наче моєї тітоньки Мег не знаєш! — пхикнула Ліза. — Я виросла точнісінько у таких же порядках. Батько був завжди у від’їздах, мати хворіла… А тітонька Мег мене дресирувала, наче циркову мавпочку. Та якщо хочеш правду — у нас все так само. То ми лише для тебе робимо виняток, — усміхнулася вона лукаво.
— От тобі маєш! — скривися Флемінг.
— Ну, ви розмовляйте собі, хлопці, — проказала Ліза, — а я вже піду нагору, вкладатиму спати Маргариту.
Ян сумно провів поглядом Елізабет до дверей.
— Я заздрю тобі, Алексе! Ч-ч-чорт! Я тобі заздрю… білою заздрістю! — проказав він із притиском. — Стільки років минуло, а я все ще страждаю… через НЕЇ…
— Не мели дурниць, — спокійно відповів Марко, ладнаючи собі канапку із сиром та конфітюром. — Знайшовся мені всесвітній страждалець! Лізина спідниця, мабуть, єдина, яку ти у Лондоні був змушений оминути… їж осьо, як казала колись мені моя бабця Гелена, і не балакай!
— Ну, ти просто з мене якогось стурбованця робиш! Слухай… — раптом різко змінив тему Флемінг. — Тепер, коли мої мізки розмерзлися і я можу ними користуватися за призначенням…
— Он воно що було, — засміявся Марко, — то вони були замерзли…
— Алексе, — продовжив Флемінг, — отой твій погляд під час траурної церемонії… Я добре тебе знаю. Що ти замислив? Ти наче тигр у бамбукових заростях випасав очима іноземну делегацію, що йшла за королівським катафалком…
— Яке елегантне порівняння! І що?
— Якщо я не помиляюся… то були представники совєцького уряду, оті двоє?
— Так. Литвинов і Тухачевський.
— Тухачевський… Отой, що був практично оселився у 1932-му вдома у Гітлера?
— Саме той, — кивнув Марко, — маршал Тухачевський. Сьогодні він перший заступник наркома оборони.
— А він справляє гарне враження, — проказав Флемінг замислено, — не схожий на розбійника з великої дороги, як усі ці пролетарі!…
— Він колишній офіцер царської армії, Яне. Має добрий військовий вишкіл, знання мов… Я переконаний, Сталін його спеціально прислав до Лондона, саме для того, щоб справити гарне враження не лише на тебе, але й на британських політиків та військових. Розумієш, Яне, свого часу товаріщ Ленін зробив те, на що не наважилося керівництво моєї держави — відкрито запросив до лав Червоної армії царських генералів. А за ними потяглася усіляка шушара на кшталт Тухачевского. Їх ніколи не зрозуміють і не вибачать свої, а совєти навряд чи сприймуть. І тому, гадаю, підвищення людей на кшталт Тухачевского ненадовго. Занадто він яскравий і самодостатній. Навряд чи Сталін тішиться його присутністю… Користує до часу — це точно.
— Алексе, ти ж сам сказав, що він колишній царський офіцер, а не з пролетаріїв. А значить, людина, якій відоме поняття честі…
— Поняття честі… — зневажливо сказав, наче виплюнув, Марко.
— Хай там як, а він таки справляє гарне враження! — замислено повторив Флемінг. — Якщо Сталін і надалі послуговуватиметься такими молодцями…
— Яне… Цей молодець із розумінням честі на моїй пам’яті вчинив криваву різню у Кронштадті. Травив газами, розстрілював безневинних жінок та дітей у Тамбові… Чинив звірства за межею добра і зла. Людина честі… Ти пам’ятаєш, яку інформацію про той його вояж до Німеччини ми отримували у МІ-6?
— Так, — кивнув Флемінг.
— Ну, от… маєш відповідь, Яне, — зрезюмував Швед.
— І все таки, Алексе… — мовив Флемінг, — чомусь щоразу, коли мова заходить про СРСР і про те, що совєти заподіяли твоїй батьківщині, навіть попри статті містера Гаррета Джонса про голодомор в Україні, попри те, що я сам привозив тобі у 1933-му новини із засідань Ліги Націй, мені все одно чомусь усе це видається страшною, безглуздою вигадкою, фантасмагорією, жахливим сном! Навіть попри те, що деяким із тих історій я сам був свідком і бачив, як совєти цинічно брешуть… Не маю цьому пояснення… — зітхнув Флемінг. — Якби не знав тебе, Алексе, якби не знав усієї тієї правди про Україну…