У шлунку зрадницьки забуркотіло. Вишневецький нагадав собі раптом, що сьогодні від ранку і ріски у роті не мав, тож непогано було 6 знайти якийсь притулок на ніч та повечеряти з дороги.
Кінь під Марком, немов прочитавши думки господаря, схвально мотнув головою, нетерпляче переступив з ноги на ногу, чмихнув, випустивши у морозяне повітря хмару теплої пари.
— Стій, Соколе! — наказав той коневі тихо. — Зараз і про тебе подбаю!
Поправив рукою, затягнутою у шкіряну рукавицю, комір. Там, між хутряною підкладкою та щільним верхнім шаром тканини, був зашитий лист ясновельможного гетьмана — послання королю шведському Карлу. Марко відчував його майже фізично, наче він крізь товщу лисячого хутра зігрівав йому шию і груди.
Ну що ж… Коли Господь дозволив йому дістатися Стокгольма, то і з королем зустрітися допоможе безперешкодно. Бо як король його не прийме і не вислухає — уся та подорож марна!
Кажуть, Карл XII і зовсім хлопчисько, ледь п’ятнадцять виповнилося. Отож, цілком можливо, що розмовляти доведеться не так із ним, як із його радниками.
Але наказ від Мазепи мав чіткий: переказати юному королю якнайщиріші вітання від гетьмана Війська Запорозького, від усього козацького краю, нагадати про старовинні кревні зв’язки, що колись міцно пов’язували Шведське королівство з українськими теренами, і що не може бути поміж ними ніякої ворожнечі, тілько спільність та мир. А разом із тим й особливе, секретне послання, зміст якого мав загинути разом із Марком, якщо доведеться. Усе, що наказував йому гетьман ясновельможний, пам’ятав, як «Отче наш».
Але не годиться до самого короля та у такому вигляді подорожньому!
Тільки от знайти б, де у цьому місті переночувати. Довго шукати не довелося. Дерев’яна розмальована дошка скрипнула і гойднулася на поржавілих кільцях над головою. Сніг із неї полетів Маркові просто за комір.
Підвів голову. «Золоторогий олень» — прочитав шведською назву таверни. Так от звідки линули заманливі аромати печені й вина!
Ось тут він і зупиниться! Далі шукати немає сили. До того ж йому, чужому у цьому місті, усі таверни на один ґатунок.
Уже зовсім скоро, розсідлавши Сокола і впевнившись, що за ним доглянуть як належить, увійшов до таверни. Всівся за дерев’яним столом, замовивши добрячий шмат печені та кухоль темного пива.
Коли перший, нахрапний голод було втамовано, поманив до себе біляву дівчину, що снувала поміж столами, розносячи кухлі та наїдки.
— Тебе як зовуть, дівчино? — поцікавився, витираючи пальці об тонкого полотна хустину, яку завжди носив при собі. — Як твоє ім’я?
— Єва, — відповіла та.
Погляд її сумних блакитних очей прикипів до Маркового обличчя. Чого ще забажає цей дивний чужоземець?
— Ось що, Єво! — повільно проказав шведською. — Я зупинитися хочу у вас доби на дві-три… Розумієш мене? Чи знайдеться вільна кімната?
Дівчина на мить замислилась, але далі приязно хитнула головою.
— Розумію. Аякже, знайдеться.
— Тоді отаке саме принеси мені до тієї кімнати, — мовив, — бо я усе ще голодний.
Дівчина здивовано глипнула на нього і, певне, вловивши у Маркових словах непристойний натяк, усміхнулася.
— Ви ще й за це не розрахувалися, — показала дрібненькі білі зубки.
Марко повів бровою.
— Пробач, зголоднів, тільки й міг думати, що про їжу. Не зауважив.
Добув кілька монет зі шкіряного капшука.
— Вистачить, Єво? Чого ти така непривітна?
За весь час, поки батько тримав цю таверну, хто з постояльців за таке вибачався чи запитував її про настрій? Монет було навіть більше, ніж потрібно, тож Єва промовчала, швидко згорнувши їх рукою зі столу і заховавши до кишені свого вишитого фартуха.
— А це тобі, за обслугу та люб’язність, — подав ще одну монету.
Золото зблиснуло при вогні свічі. Єва розгублено поправила кучерик, що вибився з-під чепця. Чужоземець був молодий і на диво вродливий. Від нього віяло чоловічою силою та мужністю. А шляхетне поводження з нею і зовсім її збентежило.
— Дякую, — швидко вимовила вона, і так само швидко заховала монету собі за пазуху, поміж пружних грудей, що спокусливо виглядали з вирізу майстерно гаптованої нижньої сорочки — так, наче Марко ту монету, призначену особисто їй, мав намір назад забрати.
— Ну, ось… — Марко зітхнув і перевів погляд нижче, на безжально затиснутий у тугий суконний корсет тонкий стан Єви. — Тепер скажи мені, — звернувся до неї знову, — чи можна у вас тут помитися? Гаряча вода… — проказав тихо, повільно промовляючи кожне слово. Можливо, його шведська не така вже й добра, і ця білявка не второпала, чого саме йому від неї потрібно.