— Я зрозумів, пане Корнуелл, — мовив Марко, нашвидку прочитавши текст. — В цілому інтерпретувати це можна так: за що жінки люблять німецьких військових? Ну, по-перше, це красиво…
— Там якось інакше було сказано, — стурбовано мовив Корнуелл.
— То я собі так сам інтерпретував, — усміхнувся Швед. — У рядках, котрі я щойно прочитав, містер Х’юго Босс стверджує, що уніформа німецьких військових настільки благородна і велична, що дії тих, хто їх носить, вже не мають значення…
На другому знімку Вальтер Шелленберг був у традиційному мисливському костюмі — зручний жакет-куртка та короткі штани; на голові — капелюх з пером. На третьому — у твідовому картатому костюмі й кепці.
— Не варто сприймати всерйоз цей грайливий настрій і добродушну зовнішність пана Вальтера… Вони оманливі, — проказав знову Корнуелл. — Шелленберг — людина СС, з оточення Гіммлера. Однак скидається на те, що він не проти вести і власну гру. Як ви розумієте, Гітлером задоволені не всі, а дехто з поважних офіцерів найвищого рівня вбачає у його діях серйозну загрозу майбутньому Німеччини. Звісно, це може виявитися лише пасткою… Але чому б не перевірити, чим дихає оцей молодець насправді?
Ми постійно отримуємо тривожні сигнали про готовість Гітлера до військової агресії. Він наче свищ, що визріває, вичікує свого часу, щоб усіх нас заляпати своїм гноєм! А разом із тим до нас доходить цілком вірогідна інформація про зацікавленість вищого офіцерства Вермахту у налагодженні діалогу з урядом Великої Британії… Тож якщо знадобиться — мусимо мати підготовлений ґрунт для таких перемовин. А також людину по той бік, з якою можна буде вести і більш делікатні справи.
— І Вальтер Шелленберг найцікавіша кандидатура? — Марко підняв брову.
— Так. Нам попередньо вдалося зібрати на нього невелике досьє, — Корнуелл простягнув Маркові через стіл худеньку сіру папку, — тож початок маєте. Під час мюнхенських дійств спробуйте вийти на самого Шелленберга і потоваришувати з ним. Інтуїція мені підказує, він має бути до біса цікавим співрозмовником!
— Звідки така упевненість? — запитав Швед.
— Усе там, — проказав Корнуелл, вказавши поглядом на папку, яку щойно передав Маркові, — не густо, та все ж… Вальтер Шелленберг — рафінований німецький інтелігент і філантроп, колекціонує букіністичні видання, дорогоцінності і картини. Вельми захоплюється британською системою приватних шкіл та громадянською позицією британської інтелігенції. Тож ви, Алексе, як один із її представників маєте зацікавити й підкорити його власним інтелектом. Нехай бачить у вас такого ж рафінованого інтелігента, освіченого британця, журналіста, що професійно цікавиться питаннями великої політики та особливостями державотворення. Обережно натякніть, що ця поїздка для вас — шанс, що ви здатні на більше, ніж писати статті для «Обзервер», що втомилися від журналістської рутини і не проти ризикувати… Але не перегравайте. Нехай вважає, що то він завербував вас.
— Отже, я маю спробувати схилити пана Шелленберга до співпраці з МІ-6, — зрезюмував Марко розлогий монолог Корнуелла.
Той розвів руками.
— Алексе, не буду заводити рака за камінь. Цей Шелленберг нам цікавий… Звісно, завербувати усіх неможливо…
— Але до цього треба прагнути, — мовив Швед.
— Саме так, — погодився Корнуелл, — якщо вам вдасться перетворити людину з оточення Гіммлера на свого однодумця і товариша, — продовжив він, — не сумнівайтеся, у Шелленберга буде на меті зворотнє. Піддавайтеся, грайте з ним, але не втрачайте пильності. Промацайте його слабкі місця — у характері, манері поведінки. Його амбіції — ключ до успіху нашого плану. І ще… — протягнув Корнуелл. — Вам це може не сподобатися, однак я подумав, що Елізабет… Що ваша дружина може вам допомогти. Своєю присутністю, коли знадобиться, розрядити обстановку; бути, знаєте, отією димовою завісою. Чоловіки розслабляються, коли в їхньому товаристві знаходиться вродлива чарівна жінка. Втрачають пильність… А ваша дружина саме така…
— Гарно сказано… — гмикнув Марко. — Перекажу, з вашого дозволу, цю тезу Флемінгові. Він якраз обдумує сюжети для свого майбутнього шпигунського роману…
— Ну ж бо, Алексе! Ви ж увесь час будете поряд! — усміхнувся Корнуелл. — Ніхто не збирається наражати місіс Макміллан на небезпеку… Але я чомусь переконаний: коли ви сповістите їй усе — вона зрадіє, наша ідея їй сподобається.
— Ваша ідея, пане Корнуелл…
— Ні, Алексе… НАША, — заперечив той, — бо якщо нам усе вкипить, ви й не згадаєте про те, що вас довелося вмовляти. Ну, і зрештою… усе-таки Елізабет — донька свого батька Річарда Сеймура. Не забувайте про це і давайте іноді волю її шпигунським генам…