— Прошу.
Чоловік у сірому костюмі, та і сам якийсь непримітний, сірий, якого із загальної маси відвідувачів ресторації і не виділиш, відсунув стільця, всівся. Подивився на Марка довгим, пронизливим поглядом. І став знову отим Гінзбургом. Якого знав і про якого був напуваний Марко. Це його дивовижне уміння ставати за потреби непомітним, бліднути і губитися у натовпі… Хоч Вальтер Кривицький був і сам достатньо високого зросту та широкоплечий, та умів якось так зібгатися, зіщулитися, перетворитися на нікого…
Змієнко завжди казав Маркові:
«Ти не ображайся, тобі такі ролі безликих не пасують. Виглядатимеш дивно, одразу в очі втрапляє ота невідповідність, тож і розкусять за мить. Тебе, Шведе, хоч сажею перемаж та у дрантя вдягни… породу за три версти видко. То й не потрібно вдавати того, хто тобі не вдається…»
— Ось ми і зустрілися, Шведе! — промовив Гінзбург українською тихо. — Ось ми і зустрілися.
Голос у нього був низький, хрипкий, захолоджений.
Марко усміхнувся. Критися вже не було сенсу. Та й не хотілося. Гінзбург вистежив його. Нехай насолодиться цією миттю.
— Он як… Нарешті мова, якою розмовляла ваша мама-єврейка у Підволочиську, а не отой мацковський пронос.
— Моя мама-єврейка, містере Макміллан, як ви зволили висловитися, вільно володіла п’ятьма мовами і була вельми інтелігентна жінка, — тихо промовив Гінзбург.
— Не сперечатимусь, — хитнув головою Швед, — наші матері і справді були інтелігентними жінками. Тільки вашу це не врятувало від довічного сорому — сина-чекіста.
На обличчі Кривицького заходили жовна.
— Ну, ну… — усе ж примирливо проказав він, — Алексе, не під’юджуйте мене.
— То що вам потрібно, Вальтере? Принесли мені цукерки від «Ваньки», як нещодавно Павлусь Коновальцю?
Чоловік у сірому костюмі знову невесело всміхнувся, потер долонею плече. Те саме, прострілене йому Шведом у вбиральні французького борделю в Стамбулі.
— Усе ще дає про себе знати поранення, — проказав він. — Звісно, я не маю права бути невдячним за вашу великодушність, та якщо відверто, на вашому місці, Алексе, якби тоді у Стамбулі усе склалося інакше, я б не залишав вас живим. Однак жити усе-таки краще, ніж померти… Правда? — Кривицький замовк на мить і знову продовжив: — Хоч я і зрозумів ваш натяк… про коробку цукерок, та дозвольте запевнити… Я закопав сокиру війни.
— Та невже? — гмикнув Швед. — 3 якого це дива?
— Я вже не той Вальтер Кривицький, якого ви знали у Союзі чи Стамбулі, містере Макміллан, і прострелене вами моє плече у вбиральні французького притону і решта наших із вами протистоянь… усе забуто.
— Дивно… А от я усе до дрібниць пам’ятаю, — проказав Марко, вдивляючись в сірі, мишачого кольору очі Вальтера Кривицького. — Я усе пам’ятаю, товаріщ Гінзбург.
— Я і не очікую, що ви забудете бодай щось. Ви виконували свою роботу, я — свою. Ми були з вами… як би то сказати… по різні сторони барикад.
— А що змінилося сьогодні? — з посмішкою поцікавився Швед. — Товаріщ Сталін сам прийняв постриг і наказав усім чекістам покаятись?
— А сьогодні… — Вальтер перевів погляд уперед до барної стійки, де сиділа Елізабет. — У вас вродлива дружина, Марку… Дуже вродлива. І брати її із собою у такі поїздки — велика помилка…
— Що вам потрібно?
Гінзбург похитав головою.
— Хочу одразу запевнити: я тут один.
Марко мимоволі обвів поглядом зал ресторації.
— Мені треба поговорити з вами. І то невідкладно. Пройдімось. То правда, Алексе. Я тут зовсім один, — повторив Кривицький, — ніякої кавалерії.
— Зате я не один, — Марко відсунув від себе тарілку і подивися Кривицькому в очі. — 3 якого дива мені вірити вам?
— З такого, — проказав Кривицький, — що мені є що вам розповісти. Ну ж бо, Шведе… Честь є не лише у вас…
— Бачив я вашу честь, — наче виплюнув Марко.
— Я прошу вас… — тихо повторив Гінзбург. — Мені незручно тут довго розмовляти… У будь-якому разі, — додав він, — ви, як я розумію, озброєні. Я — ні… Ви нічим не ризикуєте. А от я…
— Гаразд.
— Добре, — хитнув головою Вальтер, — чекатиму вас у дубовій алеї. Ближче до озера. Місце цілком безпечне для нашої розмови.
Швед коротко хитнув головою.
Він не дивився, як вийшов Гінзбург — сірий, непомітний. Перевівши погляд на Елізабет, глибоко вдихнув. Трохи зачекав, тоді підкликав офіціанта.
— Перекажіть моїй дружині, вона отам, біля барної стійки… що я зараз повернуся. Рахунок за все надішліть в наші апартаменти.
Коли він дійшов алеєю до озера, Гінзбург уже сидів на різьбленій дерев’яній лаві, годував крихтами синьо-зелених диких качок, які звично підпливали до берега, коли на лавці всідався хтось із відпочивальників.