— Що ти маєш на увазі?
— А те, що Совєцький Союз відтепер не моя батьківщина. Я більше не служу цій ненаситній, кровожерливій сталінській владі! — геть пошепки мовив Гінзбург, стуливши повіки. — Розумієш?
— З яких це пір? — майже здивовано перепитав Марко.
— Я й так ризикую, зустрівшись із тобою, Шведе, — похитав головою Гінзбург. — Ще й балакаю, наче романтична баришня…
— Я тебе сюди не кликав, Вальтере.
— Навіть тут, у затишному, тихому Фюссені мене можуть вистежити, побачити, упізнати…
— Хто? Свої?
— Так… «Ваньки» з Луб’янки, — гмикнув той, потерши голене підборіддя.
— Що за дурню ти верзеш? — роздратовано промовив Марко. — Або ти поясниш усе… Або…
— Або що? Ти, Марко Швед, здаси мене німецьким поліцаям як ворожого агента? — усміхнувся Вальтер Кривицький. — Я розумію, що мої слова звучать дивно, ба більше, навіть по-дурному… Але… Я не виправдовуюся і не прошу мене пробачити. Усі ці роки я незримо спостерігав за тобою, я бачив, як ти ростеш, закріплюєшся, як пускаєш коріння в чужій тобі країні, як хитро тобі вдалося проникнути у нашу лондонську резидентуру…. Але я жодного разу… не видав тебе! Жодного разу! Бо я передчував — така мить, як зараз, колись настане. Я інтуїтивно відчував, до чого усе йде. І усвідомлював, що одного разу ти можеш стати моїм рятівником. Ти допоможеш мені так само, як я допоміг тобі, зберігши таємницю про те, хто ти є насправді, — тихо проказав Вальтер Кривицький. — Послухай… Я був відданий совєцькій ідеї, я вважав, що все, що роблю, — для блага моєї радянської вітчизни! Я був переконаний, що усі мої кроки вірні, що революційні ідеали чисті і не заплямовані… Я був звичайним хлопцем, який повірив у світову революцію, у торжество марксистсько-лєнінських ідей і перемогу пролетаріату. Аж поки… Словом, зрозумій, у мене не вистачало чітких і незаперечних доказів. А потім з’явилися і вони…
— Які докази? Конкретніше.
— Ось які. У жовтні 1935 року мене направили до Німеччини керувати нелегальною резидентурою Іноземного відділу ОДПУ СРСР, — продовжив Вальтер, нервово ковтнувши слину. — Приймаючи розвідмережу і поточні справи від свого попередника, я випадково натрапив на інформацію стосовно надсекретних перемовин, котрі вели особистий представник Сталіна, торгпред СРСР у Берліні Давид Канделакі та представник Гітлера, імперський міністр Ялмар Шахт. Усе б нічого, та ці перемовини велися в обхід офіційних каналів НКВС, що не могло мене не здивувати, а потім і не насторожити: для чого така секретність?
Я вирішив почекати, подивитися, що буде далі. Вже у грудні 1936 року я дістав наказ Центру, який не вкладався у моїй голові! Я мав зібрати і надати компрометуючі дані на найпотужніших політичних діячів СРСР, які на той час потрапили до розряду «ворогів народу», а також… уяви собі, «заморозити» всю агентурну мережу в Німеччині! Усе, над чим ми працювали денно і нощно! Уся наша праця, наші жертви і наші потуги — усе коту під хвіст!
Я не розумів, як таке можливо, я не йняв віри. Я усе ще сподівався, що помиляюся, що усі ці події — випадковий збіг обставин, що ті, кого назвали ворогами, — дійсно вороги радянської держави і мусять отримати по заслузі… А тим часом моїх соратників, колег, бойових товаришів, усіх, кого я знав від самого початку, кришталево чистих і відданих справі людей, цвіт совєцької розвідки викликали до Москви, арештовували мало не на пероні і вони… зникли назавжди. У березні 1937-го, якраз напередодні того, як на Луб’янці на повну запрацювала кривава м’ясорубка, я й сам отримав наказ із Центру негайно прибути до Москви. Я зрозумів — це кінець.
Тут у Європі мені вдалося для себе і своєї сім’ї вибудувати сяке-таке гідне життя… Я мав прикриття — невеликий антикварний бізнес, що дозволяв мені, скуповуючи рідкісні букіністичні видання, вільно пересуватися Європою. Я мав власний офіс у Парижі, сам же із дружиною і сином під іменем австрійця Мартіна Лєсснера мешкав у Гаазі, — Кривицький сумно усміхнувся. — В Гаазі ми нарешті придбали власний затишний будиночок. Саме такий, про який ми з дружиною мріяли — на Целебштрасе… У Союзі нам таке й наснитися б не могло. І що? Я мав повернутися?
Поїхати, як баран на заклання, на свою власну погибель? Я добре знав, що там діється, а тому… Марку! Я вирішив НЕ ПОВЕРТАТИСЯ до СРСР! Спочатку ми з дружиною нелегально жили у Франції. Все було ніби непогано, — Гінзбург зробив паузу, щоб трохи віддихатись, — а тепер я відчуваю, що коло замикається. Марку… Я немов загнаний звір. За мною полюють агенти НКВС! Мені не простять того, що я відмовився повернутися до Москви, щоб здохнути з простріленим баняком в одному з підвалів Луб’янки! Хух-х… Тепер тобі усе відомо. Тепер ти розумієш?