Швед прикрив очі. Видихнув і собі.
— Тепер розумію, — проказав тихо. — Розповідаєш гарно, хоч сльозу пускай. Казав мені якось покійний Коновалець, що Павлусь Валюх теж його мало до сліз не довів, коли на кладовищі П’єр Лашез узяв земельки цвинтарної з могили Петлюри, щоб деревце в Україні посадити.
— Ти мені не віриш, — мовив Гінзбург, — не віриш… Так, я можу зрозуміти твої почуття. Ті цукерки… Його зовуть Павел Судоплатов, — Вальтер провів рукою по обличчю, немов витираючи піт. — Я справді не знав про цю операцію нічого, поки усе не скінчилося. Тим керували особисто Сталін та Єжов. Розглядалося кілька кандидатур. Потрібен був не просто професійний розвідник, але й професійний вбивця. Судоплатов підійшов найкраще. Мав на той час у послужному списку доволі яскраві й успішні операції… Окрім усього іншого Павел чудово розмовляв українською, умів природно, невимушено затесатися в довіру, стати «своїм»…
— Як оце ти намагаєшся зараз… — гмикнув Швед.
Гінзбург стенув плечима.
— Для Сталіна, вже мені вибач, Марку, такі як ти — дріб’язок. Ти не лідер руху опору… Ти просто хороший інструмент вашої справи. Таких як ти прибирають по ходу, не напружуючи самого «товариша Васільєва». І якщо ти досі живий, то це тільки через те, що добре законспірувався, маєш гарні професійні навички і надійні тили. Інша справа — ваш провідник, як ти кажеш… Він користувався усім можливим авторитетом у націоналістичних колах. І що зараз? Ви усі збентежені, думаєте одні на одних!
— Це неправда.
— Правда, Марку! А якщо і не схоже на правду, то повір, вам підкинуть пару цілком підходящих доказів! — продовжував Кривицький. — Як ти не розумієш? Сталіну необхідно вкинути поміж вас кішку, щоб ви знищували одне одного, перестали довіряти своїм. Тільки так можна позбавити еліти ваш рух… Тому робиться усе, що сприятиме цьому.
Петлюра, Коновалець… Хто буде наступним і в який спосіб — цього я, на жаль, не знаю, інакше сказав би тобі. Може, ваш дорогий некоронований «король Руси-України» Габсбург, може, хто інший… Але погодься, і в першому, і у другому випадку то були дурні смерті, без будь-якої можливості на самозахист… Один загинув біля книжкової розкладки, інший — з коробкою шоколадних цукерок у руках… Мені казали, — продовжив Вальтер, — Судоплатов пізніше хизувався, що спосіб прибрати Коновальця виявився неймовірно простим і завжди лежав на поверхні: куди б вони з ним не їхали, той насамперед завжди купував розкішну коробку цукерок, хоч жив не так уже й заможно. Вочевидь, Павел розповів про цю слабкість Коновальця Єжову, а той — Сталіну. Це й вирішило усе. Коробка шоколадних цукерок, начинена вибухівкою… В оперативно-технічному відділі НКВС ще ті умільці, — важко ковтнувши слину, проказав Гінзбург. — Горло застудив… ангіна, — ніби вибачаючись, пояснив він.
— Як ти заговорив! — їдко зазначив Марко. — Наче зовсім ні до чого, святий та божий, наче ти й не звідтіля.
— Я так говорю, — зітхнув Гінзбург, — бо сьогодні маю для цього підстави. Я довго думав. І вирішив злити всю інформацію, якою володію. Британським спецслужбам чи американським… Мені все одно. В обмін на порятунок та захист мене та моєї родини. А знаю я, повір, чимало. Списки агентів по всій Європі, найближчі наші плани та місії, і ще купу усього… Алексе… Марку, прошу! Я прошу у тебе допомоги…
Швед потер лоба. Почувався спантеличеним. З подібним зіткнувся уперше.
— Ти оселився у Фюссені?
— Так… винайняв невеличке помешкання у місті, — хитнув головою Кривицький. — Родина під чужими документами у Меммінгені чекає від мене новин.
Марко розвів руками.
— Навіть при усьому моєму бажанні допомогти тобі, Вальтере, що саме по собі звучить майже комічно… я не вирішую такі справи. Маєш і сам знати — хіба то моя компетенція? Ти сам кажеш. Та й на вирішення такого потрібен час.
— Так, звісно, — хитнув головою той, — я знаю, розумію… Але ж ти допоможеш? Можеш допомогти!
— Я подумаю, — відповів Марко. — Не сумніваюся, що ти дійсно володієш цінною інформацією, яка зацікавила б, наприклад, мою контору… Але це має бути більше, ніж слова — імена, паролі, явки, як кажуть у нашій справі. Конкретні відомості і навіть документи…
— Усе є… Усе є, Марку! Слухай! — гарячково заговорив Гінзбург. — Скажу тобі більше, щоб розвіяти останні сумніви. Якби раптом зі мною щось трапилося тут, у Фюссені — частина інформації знаходиться у камері схову залізничного вокзалу у Мюнхені. Камера № 17. Код 17-18-19.