— Так просто? — запитав Марко.
— А кому спаде на думку там шукати? Я довго збирав компромат, копіював розвіддані… Камеру схову щоразу проплачував на невеликі терміни. Нікому невідомо про цей сховок, тільки мені й ось зараз тобі. Я можу віддати тобі усе, як тільки прибудеш до Мюнхена… Адже ти маєш бути у Мюнхені найближчим часом? Другу частину, смачнішу, я тобі передам особисто в руки тільки після надання мені та моїй родині гарантій.
Марко мовчав.
— Ти, звісно, маєш право мені не довіряти. Але, як бачиш, я довірився тобі, Шведе. Довірився з усіма нутрощами! — проказав Кривицький. — І щодо дійства, яке от-от відбудеться у Мюнхені, теж маю тобі дещо сказати… Тож що ти відповіси мені?
— Тільки те, що я не вирішую такі питання, але зв’яжуся з конторою і передам усю інформацію стосовно тебе.
— Дякую, — зітхнувши, проказав Гінзбург, — дякую, Марку. Це все, що я хотів почути від тебе. А ти, я знаю, людина честі.
— І де мені тебе шукати у Мюнхені, Вальтере?
— Я сам знайду тебе! — Кривицький усміхнувся. — Я сам знайду тебе у Мюнхені. Як гадаєш, твоя контора довго думатиме?
— Не знаю… Дивлячись яку цінність ти для них матимеш. Та звісно, інформація, яку ти зголосився надати.
— Ну, добре, Марку… Хай буде, що буде… Однаково іншого виходу я не бачу… Та їм усе-таки варто було б поспішити.
— Я зроблю усе, що зможу, — з притиском вимовив Швед.
Гінзбург підвівся.
— Зроби. Хоча б для моєї сім’ї! Ще раз дякую, Марку. Я не підведу тебе, обіцяю!
— Головне — не приведи до Мюнхена на хвості своїх орлів, — гмикнув Марко.
Легка посмішка ковзнула по обличчю і Вальтера Кривицького.
— Дякую, — тихо повторив він і простягнув Шведові руку.
Марко на мить завагався.
Відчув, як у скронях стихає пульсування крові, наче він допіру пробіг марафонську відстань без відпочинку. Відчув, як поволі спадає невидима зовні напруга в усьому тілі.
— Не поспішай. Потиснемо один одному руки у Лондоні, — швидко проказав він, — після того як надаси моїй конторі справді вартісну інформацію. А поки, Вальтере, будь здоров.
Дорога до готелю видалася йому короткою, як ніколи. Швидким кроком ішов дубовою алеєю, уявляючи, як там у залі ресторації мало не божеволіє Елізабет.
Вона одразу побачила його, тільки-но увійшов. Зусиллям волі взяла себе в руки, бабраючи ложечкою шматок апфельштруделя, і з легкою посмішкою на блідому обличчі подивилася на Марка.
— А… ось і ти, любий. Усе добре? Все гаразд? — одними губами прошепотіла Ліза.
— Запишіть мені на рахунок усе, що взяла моя дружина… — кинув він Йорганові Діцу, що віддалік енергійно натирав кухлі для пива.
— Як скажете, гере Макміллан! Звичайно! Не хвилюйтесь… Усе на ваш рахунок!
Марко легенько взяв Лізу за ліктя.
— Ходімо…
Перед дверима їхніх апартаментів зупинився, відсторонив Лізу позад себе. Замкнуті ним особисто перед обідом двері були трохи прочинені.
— Стій… — мовив він до Елізабет.
Обережно відхилив двері. У коридорі не було нікого. У вітальні та залі теж. Зате з їхньої спальні долинав дивний звук… наче хтось тихо співав.
Марко підійшов ближче, заглянув до кімнати… і ледь встиг заховати револьвера, якого уже тримав наготові.
— То Грета, — тихо проказав до Лізи.
Юна покоївка Грета, донька гера Штайнера, бо то і справді була вона, перестеляла їхнє ліжко свіжою постільною білизною. Стара вже лежала у великій полотняній торбині.
— О-о-о, гере Макміллан, — аж підстрибнула від несподіванки Грета, — ви мене налякали! Увійшли так нечутно… Я уже йду, гере Макміллан! Я прибрала і постелила чисту білизну. У ванній кімнаті свіжі рушники для вас і фрау Макміллан…
— Дякую, Грето! — усміхнувся Швед. — Ти можеш іти, ось чайові… — сягнув він рукою до кишені.
— О-о-о… — дівчина лукаво глянула на Марка, — про що ви, гере Макміллан! Це я і Франц перед вами у боргу!
Швед із розумінням гмикнув.
— Дякую… дякую, що не виказали нас батькові… гере Макміллан, — зашепотіла Грета. — Він з’їв би Франца на десерт, якби дізнався…
Швед дав їй легенького щигля по кінчику носа.
— Ну, що ти… Діло молоде! Біжи…
Від того доторку Грета розцвіла, зашарілася. Далі, як справжня баварська фройляйн, присіла перед Марком у подобі короткого зграбного реверансу. Підхопила свою полотняну торбу з використаними простирадлами, закинула на плече і попрямувала до дверей.
Марко почув, як за нею клацнув замок.
— Кого ти там не виказав, коханий? — запитала Елізабет, що саме увійшла до спальні. У її погляді усе ще була тривога і невпевненість.