— Та… Учора вночі, коли я повертався до готелю від озера… отам, біля дуба застав її з готельним водієм, Францом… — усміхнувся Швед якимось своїм думкам. — Вони цілувалися, мов навіжені… Моя поява налякала їх. І Франц попросив вибачення… гм-м-м… за негідну поведінку…
Елізабет нарешті розсміялася.
— За негідну поведінку? Бідолахи!
— Та ні… вони виглядали дуже щасливими. А Грета ось подякувала, що я не виказав їх пану Штайнеру… — Марко глибоко вдихнув. — Лізо… Іди до мене!
— Що усе-таки трапилося, Маркусю? Там, у залі ресторації? Хто той чоловік? Чого він хотів? — з тривогою у голосі запитала вона.
Марко пригорнув її до себе.
— Той чоловік, Лізо… Вальтер Кривицький. Пам’ятаєш такого? Той чоловік може виявитися нашим щасливим квитком, — промовив, цілуючи її у скроню, — але, Господи, як я налякався за тебе!
— За мене? — поміж поцілунками прошепотіла вона.
— Могло трапитися усе що завгодно… — відповів Марко. — Вибач, я зараз трохи не при собі… Ти не мала б сьогодні тут бути зі мною. Я просто не знаю, чим думав, приставши на пропозицію Корнуелла…
— То ж була не пропозиція, а фактично завуальований ввічливістю наказ… — усміхнулася Елізабет. — Зрештою, коханий, хіба ми уже не були разом в таких ситуаціях? І навіть Кривицький був у той час десь там… Пригадай Тарноруду…
— Нічого там пригадувати, — зітхнув Марко, — окрім того, що ти тоді врятувала мені життя.
— Я завжди поряд… — прошепотіла Ліза, — завжди біля тебе… Якщо доведеться — заступлю тебе собою.
— Лізонько, — майже простогнав Марко, — не говори такого, не смій навіть думати про таке! Я злякався… Мабуть, уперше за все моє свідоме життя злякався смерті. Злякався того, що можу втратити тебе. Я не знав, чого чекати, я зловив такого йолопа, Лізо! Ти поряд, зовсім поряд, і купа людей… І цей страшний сон уночі… — Марко перевів подих. — Гінзбург не знав пощади ніколи, — проказав він, — але щось у ньому зламалося, щось змінилося…
Марко важко ковтнув повітря.
— До кінця нашої із ним розмови, — проказав він, — я був не в силі повірити у те, що сталося… Ти знаєш, що вони вчинили з Коновальцем. Я був готовий до усього, зрештою навіть у будь-яку мить застрелити його просто за столом, у залі ресторації… Один його непевний порух… Він готовий до співпраці, Лізо. Готовий злити усіх.
— І слава Богу! — прошепотіла вона. — Якщо так станеться, це буде добре.
— Дай Бог… — проказав Марко у відповідь, — дай Бог, щоб так усе і сталося…
— Що будемо робити? — поцікавилася вона. — Надворі білий день…
— Я б із радістю не вилазив з ліжка, Лізонько… Але тепер, коли емоції трохи вляглися, мушу виконати обіцяне Гінзбургу. Мені потрібно на телеграф, доки він не зачинився. Прогуляєшся зі мною? Одну тут я тебе не залишу.
За сорок хвилин Марко з Елізабет були на головпоштамті Фюссена. Ліза відправила на адресу тітоньки Мег кілька листівок з альпійськими краєвидами і замком Нойшванштайн, коротку телеграму з простим повідомленням, що у них все добре, вони з Алексом насолоджуються відпочинком.
Друга телеграма теж була для тітоньки Мег, однак вона мала зміст, який для літньої пані виявився б незрозумілим, якби потрапив їй до рук. Та й відіслана вона була на неіснуючу лондонську адресу місіс Меган Форсайт, а насправді — на спеціальну конспіративну квартиру, людині від МІ-6.
«Тітонько Мег! Справи йдуть добре. Об явився давній боржник. Обіцяє повну виплату боргу уже найближчими днями, якщо пробачите відсотки. Просить бути поблажливим до нього і хоче зустрічі з вами. Алекс»
Такий текст не був передбачений ніким: ні Марком, ні Корнуеллом, ні Селфріджем. Однак те, що Марко відправив телеграму саме на цю секретну адресу, та й сам текст послання свідчили про її важливість, про те, що з «тієї» сторони хтось в обмін на інформацію просить захисту і порятунку…
За два роки до того.
Лондон. Велика Британія
Пісня на два чоловічі голоси лилася сильно й тужливо.
Марко давно не співав українською. Пригадався батько… Олексій Швед під час застіль співав завжди, скільки Марко себе пам’ятав. Ото коли дядько Альбер із тіткою Дариною приїжджали зі своїх Парижів до Кам’янця та збиралася уся родина за столом, батько співав французькому зятеві, як називала дядька Альбера покійна бабця Гелена, українських пісень. Іноді до нього долучалася й мати, то вели на два голоси.