А от сьогодні, щодо Коновальця — Марко не знав, що у нього такий добрий голос. Той співав, наче смакуючи кожне українське слово, виводив, жодного разу не схибивши ноти.
— Тішуся, що можу вільно співати у твоїй хаті, Марку, — промовив він, поплескавши Шведа по плечу. — Файно співаєш. Добре…
Марко усміхнувся.
— Шкода, що ваша родина, пане полковнику, не змогла приїхати разом із вами. Я чув, ви не дуже розкошуєте.
— Нічого, справляємось, — відмахнувся Коновалець. — Нас, українців, по світах багацько, не даємо один одному пропасти.
— Це добре, — хитнув головою Марко, — значить і ми з Лізою можемо долучитися до товариства і передати вашим британських гостинців. Ви ж нам не відмовите, не погордуєте? Ми вже все й налагодили…
— А ти мене вже й спровадити хочеш! — жартома мовив Коновалець.
— Лізо, Лізонько, чому не заходиш? Ми з паном Євгеном нічого такого секретного не балакаємо! — гукнув Марко, коли постать Елізабет знову на якусь мить майнула у дверях вітальні.
— Пантрувала пирога, щоб не згорів, — проказала вона, увійшовши. — А ви такої сумної завели, що я аж розрюмсалася.
Була у синій сукні та подарованих матір’ю Марка медових баламутах, прикрашених єдиним, неймовірної краси золотим дукачем. Волосся підібране, закладене навколо голови короною. У руках — таця з порційно нарізаним соковитим м’ясним пирогом та журавлинним соусом.
— Зараз, Маркусю, я миттю, — мовила з посмішкою, — там ще вареники, із сиром і з капустою… Зараз я…
— Гарна твоя швединя, — хухнув у кулак Євген Коновалець. — Якби не англійською балакала, від українки й не відрізнив би… Кохаєш її?
— Кохаю, — відповів Марко просто, — дуже кохаю, пане полковнику. Ліза — жінка по мені.
— Що ж, вона української не навчилася?
— Українською ми з нею розмовляємо наодинці, — пояснив Марко. — При вас вона, певно, соромитись буде. Ліза українською добре читає, усе розуміє, тільки з вимовою складнощі. Іноді щось як скаже — регочемо.
— Оце найголовніше. Що любиш її, — зітхнув Коновалець. — Дитинку тобі народила. Другої не чекаєте?
— Ви як наша тітка Меггі, пане полковнику, — гмикнув Марко, — теж щоразу допитується, чому Ліза живота ще не носить… Як Бог дасть. Іноді як подумаю… А ну як зі мною щось трапиться… Куди ж другу дитину!
— Е-е-е, смерть за кожним прийде, тільки не за всіма в один день, — проказав Коновалець. — Кожному свій час призначено, і про нього тільки Богу відомо. Ти, Марку, про таке не думай! Тішся кожною хвилиною життя, поки його Господь тобі дає. Тішся дружиною і діточками, яких Бог тобі посилає. Важко нам відвоювати Україну нашу у клятих москалів, але коли повернемо її, заживемо тоді на своїй землі, зі своїми піснями і родинами.
— Коли ж ми її відвоюємо, пане полковнику, коли… — проказав Швед якось безрадісно. — На початках я у те вірив, думав, не надовго ми по світах. А тепер не знаю…
— Колись… Колись то все одно станеться, — хитнув головою Коновалець. — Я мав надію за свого життя то побачити, але що далі, то ясніше бачу — не нам, а може нашим онукам та Україна дістанеться. Та проте все одно мусимо боротися за неї…
— У Стамбулі, у Варшаві, — стенув плечима Марко, — все було інакше, було зрозуміліше, пане полковнику; була надія, впевненість, що якось то все перепремо, переборемо. Було стільки можливостей… А зараз…
— А зараз кожен мусить робити свій вибір сам. Залишитися українцем чи стати манкуртом. Час такий настав, що вибір кожен із нас мусить зробити. Ось, передали мені нещодавно… — гмикнув Коновалець гірко. — Почитай, Марку… Ось так наші вкраїнські люди стають запроданцями своєї землі. Та що там землі… власної гідності і честі…
Швед поволі розгорнув зібгані втроє аркуші. Їх було два. На обох — віршовані рядки. Перший аркуш був позначений «№ 1». На іншому синій хімічний олівець трохи розплився, але «№ 2» угорі та надпис від руки «сволота більшовицька!» усе ж можна було прочитати. Нижче йшов друкований текст.