— Червоні знамена… Затріпотіли на станції знов… — Марко потер лоба, замислився на якусь мить. — Затріпотіли… — повторив він пошепки. — Пане полковнику, десь я ці рядки чув… Колись давно, але де… не можу зараз пригадати… Такі знайомі рими…
Коновалець усміхнувся.
— Читай, що на другому аркуші написано…
Марко взяв у руки другий аркуш, отой, на якому хімічним олівцем було виведено: «№ 2. сволота більшовицька!»
Нижче стояв підпис:
Марко підвів погляд на Коновальця. Наче блискавка стьобнула його по мозку.
— В. Сосюра… В. Сосюра… Господи, та знав я одного В. Сосюру… Здається, його навіть якраз Володимиром звали. Ще колись, у 1919-му… У Кам’янці. Стояв такий хлопець на чатах у передпокої кабінету Петлюри… Ну, як стояв… Мав би стояти… А сам пописував вірші та пробирався до сусіднього саду, запірки та грушки обривав… Точно… козак із сотні Зубка-Мокієвського! Володимир Сосюра! Його тоді ще ад’ютант Симона Васильовича на гарячому зловив! Він якраз оці рядки про червоні знамена… що у першому варіанті… Гм… Володимир Сосюра, гайдамака… Я ж із ним іще зустрітися мав, побалакати… У нього рими ніяк не сходилися… — сумно усміхнувся Марко тим давнім, вицвілим, та все одно якимось болісним спогадам. — Та мені тоді не до рим було. А далі до Стамбула подався і більше я того Володимира Сосюру, гайдамаку, не бачив ніколи… Чи живий він, чи ні…
— Живий, — насмішкувато гмикнув Коновалець знову, — тільки тепер він не гайдамака і не українець, а совєцький поет… гражданін і товаріщ. Тож і жовто-сині знамена довелося на червоні замінити, як і комісара — на курінного…
— Он воно що, — хитнув Марко головою, — тепер зрозуміло. Що ж тут скажеш… Вони і не таких ламають, — проказав тихо. — Для них то велике досягнення — показати совєцькому народу, як колишній петлюрівець розкаявся у своїх гріхах і став совєцкім гражданіном. Та чи мені його тут, із Лондона, картати? — додав він за мить. — Знаєте, пане полковнику, я от думаю… Не всі здатні, як наш Всеволод Змієнко, зносити оті душевні муки й страждання, не всі годні, як Євген Остапенко, витримати більшовицькі тортури, не скрививши душею і совістю… Для мене то приклад. Я в Москві, коли побачив понівечене обличчя Євгена… Він, знаєте, який жартівник, красень який був! Дівчата непритомніли від одного його погляду! Як вони його, одеські червоні комісари, мордували… Часом думаю: чи витримав би я, опинившись на його місці? Краще одразу смерть. Немає більше того Євгена, якого я знав. Похмура тінь зосталася. Але якби не він, моя місія у Москві навряд чи вдалася б…
— Хай Господь його береже у тому ворожому лігві. Ото ж бо, ти обрав би смерть, а не зраду. А хтось заради подальшого нікчемного життя охоче стає Юдою… — зрезюмував Коновалець.
До кімнати увійшла Елізабет. Марко змовк. Не хотілося ото при ній про ті жахіття. На таці, що Ліза ледве втримувала у руках, у полив’яній макітрі — гора вареників із сиром, з пишними фальданками по краю — такі завжди ліпила Маркова мама, от і Лізу навчила. Политі пахучим розтопленим маслом вареники із сиром, полумисок зі сметаною та ще вареники з тушкованою капустою, перемащені золотавими шкварками…